Решта відвідувачів – сорок, а може, й більше – йшли за парою американців. Деякі з них вивчали обстановку, як туристи. Дехто робив фотографії. Інші здавалися спантеличеними, наче причина, яка привела їх у цю кімнату, стала вельми сумнівною. Я звернула увагу на одну маленьку жінку в чорному. На її шиї висіли чотки, і вона міцно трималася рукою за хрестик. Вона йшла повільніше, ніж інші, й час від часу торкалася когось, ставлячи запитання не знайомою мені мовою. Здається, ніхто не розумів її, і в її голосі все дужче відчувалася паніка.
Едвард притис мене обличчям до грудей, але було вже запізно. Я все збагнула.
Тільки-но основний потік людей пройшов, Едвард одразу штовхнув мене до дверей. Я відчула, що на моєму обличчі з’явився нажаханий вираз, а з очей потекли сльози.
В декорованій золотом залі було тихо й безлюдно, за винятком однієї розкішної, величавої жінки. Вона з цікавістю дивилася на нас, а особливо на мене.
– З поверненням додому, Гайді, – привітався з нею Деметрі, визираючи з-за наших спин.
Гайді байдуже усміхнулася. Вона нагадала мені Розалію, хоча вони були зовсім не схожі – просто її краса була також винятковою, незабутньою. Я не могла відвести від неї погляду.
Вона була одягнена так, щоб підкреслити свою красу. Її дивовижні довгі ноги, одягнені в чорні панчохи, визирали з-під найкоротшої в світі міні-спідниці. Зверху на ній була симпатична червона блузка на довгий рукав. Її довге темно-руде волосся було неймовірно блискуче, а очі переливалися дивним відтінком фіолетового – такий незвичайний колір міг виникнути в результаті поєднання синіх контактних лінз і червоних райдужних оболонок очей.
– Деметрі, – муркнула вона улесливо. Її погляд блукав між моїм обличчям і сірим плащем Едварда.
– Хороший улов, – похвалив її Деметрі. І раптом я зрозуміла призначення її яскравого відвертого одягу… Вона була не тільки рибалкою, але й приманкою.
– Дякую, – вона обдарувала його приголомшливою посмішкою. – А хіба ти не приєднаєшся?
– За хвилину. Залиш трохи для мене.
Гайді кивнула та зникла в дверях, кинувши на мене ще один допитливий погляд.
Едвард прискорив темп, і тепер я майже бігла. Ми ще не встигли дістатися оздоблених дверей у кінці кімнати, як почулися страшні зойки.
Розділ 22
Політ
Деметрі залишив нас у пишній приймальні, де за високим полірованим столом сиділа жінка Джанна. З прихованих динаміків лилася весела заспокійлива музика.
– Не йдіть, поки не стемніє, – попередив він нас.
Едвард кивнув, і Деметрі поспішив назад. Здається, Джанну зовсім не здивував такий поворот подій, хоча вона й звернула увагу на позичений плащ Едварда і, мабуть, усе втямила.
– З тобою все гаразд? – запитав Едвард тихо, щоб жінка нас не почула. Його голос був грубий – наскільки оксамит може бути грубим – і схвильований. Я подумала, що він досі непокоїться через ситуацію, яка склалася.
– Краще посади її, поки вона не впала, – сказала Аліса. – Здається, вона зовсім розклеїлася.
Тільки тоді я усвідомила, що тремчу, і ще й як тремчу; усе тіло, здається, здригалося від поштовхів, зуби цокотіли, а кімната гойдалася й пливла перед очима. Цікаво, чи Джейкоб почувався так само, коли перевертався на вовка?
Раптом я почула дивний безглуздий звук, який продирався крізь заспокійливу веселу музику. Я не могла зосередитися через дрож, тож не була певна, звідки він долинав.
– Чш-ш-ш, Белло, чш-ш-ш, – мовив Едвард, підштовхуючи мене до диванчика в іншому кінці кімнати, подалі від очей допитливої жінки за столом.
– Гадаю, в неї починається істерика. Може, ти її ляснеш, – запропонувала Аліса.
Едвард метнув несамовитий погляд у її бік.
Тоді я все зрозуміла. Ой. Джерелом шуму була я. Наростаючі звуки – це ніщо як схлипування, які вихоплювалися з моїх грудей. Ось чому мене так трусило.
– Все нормально, Белло, ти в безпеці, все гаразд, – повторював він знову і знову. Він усадовив мене собі на коліна і загорнув у товстий бавовняний плащ, захищаючи від своєї холодної шкіри.
Я знала, що реагувати так – це дуже по-дурному з мого боку. Хто знає, стільки часу мені залишилося милуватися Едвардом? Його врятовано, і мене врятовано, і він може кинути мене, тільки-но ми звідси вийдемо. І дозволити своїм очам наповнитися слізьми просто зараз, не бачити його – це якесь божевільне марнотратство.
Але глибоко всередині, де сльози не могли стерти образ, я досі бачила налякане обличчя маленької жінки з чотками.
– Всі ті люди, – схлипувала я.
– Я знаю, – прошепотів він.
– Це так жахливо.
– Так, жахливо. Мені дуже шкода, що ти це побачила.
Я поклала голову на його холодні груди, витираючи сльози грубим плащем. Я кілька разів глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.
– Я можу вам чимось допомогти? – ввічливо запитав жіночий голос. Це була Джанна. Вона схилилася над Едвардовим плечем, її погляд виказував стурбованість і в той сам час професійну стриманість. Здається, її зовсім не хвилювало те, що її обличчя схилилося за кілька дюймів від зловісного вампіра. Одне з двох: вона була або зовсім забудькуватою, або дуже добре виконувала свою роботу.
– Ні, – відповів Едвард холодно.
Вона кивнула, усміхнулася мені, а тоді зникла. Я почекала, поки жінка не відійшла на відстань, із якої не змогла б мене чути.
– Вона знає, що там діється? – запитала я тихим хриплим голосом. Я вже майже взяла себе в руки, моє дихання поступово вирівнялося.
– Так. Їй усе відомо, – мовив Едвард.
– А чи знає вона, що одного чудового дня і її збираються вбити?
– Вона знає, що це можливо, – сказав він. Це неабияк мене здивувало. На обличчі Едварда було важко щось прочитати.
– Вона сподівається, що її захочуть залишити. Я відчула, як кров відхлинула від мого обличчя.
– Вона хоче стати однією з них?
Він коротко кивнув, його очі зосередилися на мені, спостерігаючи за моєю реакцією.
Я затремтіла.
– Як вона може цього хотіти? – прошепотіла я радше сама до себе, не сподіваючись отримати відповідь. – Як може вона постійно спостерігати за натовпом людей, яких ведуть у ту кімнату, і хотіти долучитися до цього?
Едвард промовчав. Він просто скривився у відповідь.
Я почала вивчати його прекрасне обличчя, намагаючись збагнути, що в ньому змінилося, коли раптом усвідомила, що я справді тут, що Едвард тримає мене на руках, і що ніхто – принаймні зараз – не збирається нас убивати.
– Ох, Едварде, – вигукнула я і знову почала схлипувати. Яка дурна реакція! З очей полилися гіркі сльози, затуляючи пеленою його обличчя, і це було непростимо. Вочевидь, у мене залишилося часу тільки до заходу сонця. Немов у казці: у певний строк чари розсіюються.
– Що сталося? – запитав він досі схвильовано, лагідно поплескуючи мене по спині.
Я обняла його за шию – що найгірше він міг би зараз зробити? Просто відштовхнути мене. На саму думку про це мені стало зле, і я ще сильніше притиснулася до нього.
– Невже бути щасливою зараз – божевілля? – запитала я. Мій голос двічі зірвався.
Він не відштовхнув мене. Тільки ще дужче притис мене до своїх крижаних грудей – так міцно, що мені стало важко дихати, незважаючи на те, що мої легені ніщо не здавлювало.
– Я знаю, що в тебе на думці, – прошепотів він. – Але у нас багато причин, щоб бути щасливими. Одна з них – це те, що ми живі.
– Так, – погодилася я. – Це дуже добре.
– А ще ми разом, – видихнув він. Його подих був настільки солодкий, що мені аж у голові запаморочилося.
Я просто кивнула, впевнена в тому, що він не надає цьому слову стільки ваги, як я.
– І в будь-якому разі ми будемо живі завтра.
– Хотілося б сподіватися, – мовила я тривожно.
– Отже, перспективи просто прекрасні, – запевнила мене Аліса. Вона сиділа так тихо, що я майже забула про її присутність. – І я побачу Джаспера менш ніж за двадцять чотири години, – додала вона вдоволено.