Щаслива Аліса! Вона може довіряти своєму майбутньому.
Я не могла надовго відвести погляд від Едварда. Я пильно дивилася на нього, бажаючи більш ніж будь-коли, щоб майбутнє не настало. Щоб ця мить тривала вічно або, у крайньому разі, щоб я припинила своє існування водночас зі смертю цієї миті.
Едвард також дивився на мене, його темні очі були такі м’які – тож було зовсім не важко вселити в себе надію, що він думає те ж саме. Що я й зробила. Я прикидалася, щоб підсолодити цю мить.
Кінчики його пальців виводили круги під моїми очима.
– Ти маєш такий утомлений вигляд.
– А ти, здається, зголоднів, – прошепотіла я, вивчаючи червоні круги під його райдужними оболонками.
– Нічого страшного, – знизав він плечима.
– Ти впевнений? Я можу посидіти біля Аліси, – запропонувала я неохоче; краще б він убив мене тут і зараз, ніж відпустив зі своїх обіймів.
– Не будь смішною, – зітхнув він; його солодкий подих пестив моє обличчя. – Ще ніколи я не був так упевнений у собі, як зараз.
У мене були до нього мільйони запитань. Одне з них уже мало не зірвалося з моїх уст, але я прикусила язика. Я не хотіла руйнувати цей момент, хоч який би далекий від ідеального він був: ця жахлива кімната, уважний погляд майбутньої почвари…
Тут, в Едвардових ніжних обіймах, було так легко фантазувати, уявляти, що він хоче мене. Зараз я не воліла думати, що ним керує – бажання заспокоїти мене, оскільки ми досі в небезпеці, чи відчуття провини за те, що ми опинилися тут, а може, вдячність за те, що він не став причиною моєї смерті. Можливо, того часу, який ми провели нарізно, було достатньо, щоб відпочити від мене. Та це не мало ніякого значення. Я була щаслива, що можу обманювати себе й насолоджуватися цією миттю.
Я нерухомо лежала в Едвардова на руках, запам’ятовуючи його обличчя і прикидаючись…
Він дивився на мене так, що можна було подумати, ніби він почувається так само. Вони обговорювали з Алісою, як дістатися додому. Говорили так швидко і тихо, що Джанна точно нічого не розуміла. Я й сама проґавила половину сказаного. Їхні голоси звучали так, наче вони замислили якусь крадіжку чи злочин. І мені стало цікаво, чи повернувся жовтий «Порш» до свого законного власника.
– Що то була за розмова про співаків? – запитала Аліса.
– La tuа cantante, – мовив Едвард. Його голос лунав, немов музика.
– Так, саме це, – сказала Аліса, і я на якусь мить зосередилася. Мене це також зацікавило.
Я відчула, як Едвард знизав плечима.
– Так вони називають того, хто пахне так неповторно, як Белла для мене. Вони назвали її моєю «співачкою» – бо її кров «співає» до мене.
Аліса засміялася.
Я була така втомлена, що очі самі злипалися, але я щосили боролася з утомою. Я не збиралася втрачати жодної дорогоцінної секунди, коли можу бути поруч з Едвардом. Розмовляючи з Алісою, він час від часу нахилявся й несподівано цілував мене – його гладкі мов скло губи торкалися мого волосся, чола, кінчика носа. І кожний поцілунок був немов електричний розряд для мого давно сонного серця. Але тепер мені здавалося, що його биття заповнює всю кімнату.
Це були небеса – райська насолода посеред пекла.
Я зовсім втратила відчуття часу. Тож коли Едвардові руки ще дужче пригорнули мене, і вони з Алісою обернулися й сторожкими поглядами подивилися в інший кінець кімнати, я запанікувала. Я щосили притиснулася до грудей Едварда, коли до кімнати зайшов Алек – тепер його очі палали, немов два червоні рубіни; на світло-сірому костюмі не було жодної плямочки, незважаючи на ситну трапезу.
На щастя, він приніс хороші новини.
– Тепер ви можете йти, – сказав Алек настільки теплим голосом, що можна було подумати, наче ми давні добрі друзі. – Ми б радили вам не затримуватися в місті.
Едвард не став нічого вдавати і відповів крижаним тоном:
– Без проблем.
Алек усміхнувся, кивнув і знову зник.
– Йдіть прямо через приймальню, а тоді заверніть до першого ліфта, – мовила Джанна, поки Едвард ставив мене на ноги. – Спустіться вниз на два поверхи – й опинитеся просто перед виходом надвір. А тепер усього найкращого, – додала вона привітно. Мені стало цікаво, чи буде її професіоналізму достатньо, щоб її урятувати.
Аліса подивилася на неї своїми темними очима.
Я була невимовно рада, що звідси існує інший вихід; навряд чи б я винесла ще одну подорож підземеллям.
Ми вийшли через розкішну приймальню. Я єдина озирнулася назад на середньовічний замок, в якому розташувався сучасний офіс. Звідси не було видно жахливої башточки, і я була за це невимовно вдячна.
На вулицях досі тривали гучні гуляння. Вуличні лампи тьмяно освітлювали нам дорогу, поки ми йшли вузенькими кам’яними провулками. Небо було похмуре і сірою важкою масою нависало над нашими головами, але будинки на вулицях були так близько один до одного, що воно здавалося ще темнішим, ніж насправді.
Люди також були одягнені в темний одяг. Едвардів довгий сірий плащ зовсім не впадав ув око – будь-якого іншого вечора у Волтеррі на нього обов’язково звернули б увагу, тільки не сьогодні. Люди також куталися в чорні атласні плащі, а пластикові ікла, які я бачила у хлопчика сьогодні вранці, користувалися неабиякою популярністю серед дорослих.
– Сміхота, – пробурмотів Едвард. Я й не помітила, як Аліса зникла.
– А де Аліса? – прошепотіла я, у моєму голосі з’явилися панічні нотки.
– Вона пішла забрати ваші речі звідти, куди заховала їх сьогодні вранці.
Я й забула, що у мене є зубна щітка. Це дає мені зовсім нові перспективи.
– Вона знову краде машину, чи не так? – здогадалася я. Він посміхнувся.
– Вкраде, тільки-но ми опинимося за містом.
Здавалося, що ми пробиралися до міської брами безкінечно довго. Едвард бачив, що я виснажена і ледве волочу ноги; він мовчки обняв мене рукою за талію і взяв на себе більшу частину моєї ваги.
Коли він проштовхнув мене під довгу кам’яну арку, я вся затремтіла. Величезні стародавні опускні ґрати більше схожі були на двері клітки – будь-якої миті могли впасти і замкнути нас усередині.
Він підштовхнув мене у напрямку чорної машини, яка стояла з увімкненим двигуном у затемненому місці, праворуч від брами. На моє превелике здивування, він сів на заднє сидіння поруч зі мною і зовсім не наполягав на тому, щоб керувати машиною.
Аліса сором’язливо усміхнулася.
– Вибачте, – вона махнула рукою в бік панелі управління. – Зовсім не було з чого вибирати.
– Ця також нормальна, Алісо, – посміхнувся він. – Не можуть же всі автівки бути «турбо-911».
Вона зітхнула.
– Мабуть, мені доведеться придбати одну з таких. Їхати на ній – саме задоволення.
– Я презентую тобі таку на Різдво, – пообіцяв Едвард.
Аліса обернулася й подарувала йому свою чарівну посмішку, що неабияк мене схвилювало, адже машина уже набрала швидкість і петляла темною звивистою дорогою.
– Жовту, – мовила Аліса.
Едвард міцно тримав мене в обіймах. У сірому плащі мені було тепло й зручно. Навіть більш ніж зручно.
– Можеш поспати, Белло, – прошепотів він. – Тепер уже все позаду.
Я знала, що він має на увазі небезпеку, нічний кошмар у стародавньому місті, але я все ж повинна була проковтнути клубок у горлі, перш ніж змогла відповісти.
– Я не хочу спати. Я не втомлена.
Брехнею була тільки друга частина. Я не збиралася заплющувати очі. В машині панувала напівтемрява, горіли тільки кнопки на панелі управління, але й цього було достатньо, щоб бачити Едвардове обличчя.
Він торкнувся губами западинки під моїм вухом.
– А ти спробуй, – наполягав він.
Я почала завзято хитати головою. Він тільки зітхнув.
– А ти така ж уперта.
Так, я таки була вперта; я щосили боролася зі своїми важкими повіками і поки що перемагала.
Найскладніше було на темній дорозі; яскраві вогні аеропорту Флоренції полегшили моє завдання, а ще я почистила зуби і переодяглася в чистий одяг. Аліса купила новий одяг і для Едварда, і він залишив сірий плащ на купі мотлоху в одному з провулків. Політ до Рима був таким коротким, що я й не встигла втомитися. Я знала, що політ із Рима до Атланти триватиме набагато довше, тож мені треба було набратися сил. Я попросила стюардесу принести мені кока-колу.