X, поєднаних у точках перетину паличок перекладиною, і скидався на малесенькі козла для розпилювання дров, з тією тільки різницею, що справжні козла мають не досконалі X, а обтяті згори, натомість X невеличкого предмета, про який я розповідаю, були досконалі, тобто кожна літера X складалася з двох ідентичних літер V, верхня відкривалася вгору, як, зрештою, в усіх літер V, а нижня – вниз, чи, власне, складалася з чотирьох абсолютно однакових літер V, двох, про які я вже розповів, і ще двох, однієї праворуч, другої ліворуч, що відкривалися відповідно вправо і вліво. А можливо, тут не слід говорити про праве і ліве, верхнє і нижнє. Адже, той малий предмет, здається, не мав низу у властивому розумінні цього слова, а стояв однаково непохитно байдуже на якій зі своїх чотирьох основ і нітрохи не змінював свого вигляду, чого б не було у випадку справжніх козел. Той дивний інструмент, що, здається, й досі десь зберігається в мене, я ніколи не спромігся перетворити в гроші, навіть у крайній скруті, бо не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима, проте не казатиму, що з ніжністю, бо я нездатний до ніжности. Але якийсь час, гадаю, він навівав мені своєрідну повагу, бо я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене. Тож я міг звертатися до нього з запитаннями без кінця-краю й без ніякої небезпеки. Бо не знати – це пусте, не хотіти знати – й поготів, але не могти знати, знати, що не можеш знати – ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника. Саме тоді починається справжнє ділення, скажімо, двадцяти двох на сім, і зошити нарешті заповнюють справжні цифри. Але я не хотів би щось стверджувати у зв'язку з цією темою. Натомість мені видається безперечним, що, переконаний свідченням, яке радше не мало великої вірогідности, я вийшов з-під дашка й почав, хитаючись, повільно йти вперед, протинаючи простір. Ході інваліда на милицях властиве, чи має бути властиве, щось збудливе. Адже це низка дрібних перелетів, майже нарівні з землею. Ти злітаєш і сідаєш серед юрби ногастих створінь, що не наважуються відірвати ногу від землі до того, як твердо поставлять другу. Отож до мого піднесеного кульгання може дорівнятися хіба що їхня радісна, тріумфальна хода. Але ці міркування не спираються на аналіз. Хоча турбота про матір завжди жевріла в моїй голові, а ще й прагнення дізнатися, чи справді я десь поблизу від неї, вони почали слабнути, можливо, через той срібний дріб'язок, що був у моїх кишенях, але я в це не вірю, а потім і через те, що то був давній клопіт, а розум не може ненастанно ремиґати його, інколи він потребує іншого клопоту, щоб бажаної миті мати змогу повернутися до старого, і то з більшим завзяттям. Але чи годиться тут говорити про давній клопіт і про новий? Не думаю. Проте мені було б дуже важко довести цю переконаність. Я можу тільки стверджувати, не боячись… одне слово, безбоязно, що вже збайдужів до прагнення дізнатися, в якому я місті й чи побачу я невдовзі матір, щоб залагодити цікаве для нас питання. Й навіть характер того питання випав з моєї свідомости, не зникаючи, проте, цілковито. Адже те питання було не дрібницею, я цупко тримався за нього. Здається, я тримався за нього все життя. Атож, тією мірою, якою протягом такого життя, як моє, я міг триматися за щось, я прагнув залагодити з матір'ю те питання, але не міг. Всякчас кажучи собі, що час підганяє й невдовзі буде надто пізно, що, можливо, вже пізно йти й залагоджувати те питання, я відчував, що дрейфую до інших джерел клопоту, інших привидів. І вже не так прагнення дізнатись, у якому я місті, як вони перешкоджали мені вийти з цього міста, нехай навіть потрібного мені, міста, де мене стільки чекала мати і, можливо, чекає й досі. Мені здавалося, ніби, йдучи по прямій лінії, я зрештою неминуче вийду з міста. Саме цьому завданню я й присвятив усі свої зусилля, зважаючи на пересування вправо слабенького просвіту, що правив мені за орієнтир. Я старався так ревно, що й справді дійшов надвечір до бастіонів, а потім обійшов ще принаймні чверть міста навколо, бо ж не вмів плавати. Слід ще сказати, що я не робив зупинок для перепочинку, а зупинявся тільки на короткий час, бо відчував, що мене переслідують, і, безперечно, помилявся. А за містом на перших порах інша справедливість та інші поборники справедливости. Вийшовши за бастіони, я був змушений визнати, що небо проясніло, перше ніж загорнутися в інший саван – укривало ночі. Атож, велика хмара розвіялася, показавши де-не-де бліде, вмируще небо. Сонце, не бувши, власне, видимим як диск, засвідчувало свою присутність жовтими і рожевими спалахами, що здіймались угору, падали, підносилися знову, щораз слабші й прозоріші, приречені згаснути, тільки-но запалившись. Цей феномен, якщо я можу похвалитися спогадами про свої спостереження, був характерним для мого краю. Можливо, тепер це відбувається по-іншому. Хоча, ніколи не виходивши за межі свого краю, я не дуже добре розумію, яким правом я говорю про ці риси. Атож, я ніколи не покидав свого краю й навіть не знаю, де його межі. Гадаю, до них досить далеко. Але ця моя гадка не спиралася ні на які поважні підстави, була просто гадкою. Бо, якби мій край закінчувався там, куди ще можуть дійти мої ноги, мені здається, ніби я відчув би приниження. Адже, як я знаю, різні краї не мають виразних меж, а непомітно переходять один в один. А такого я ніколи не помічав. І хоч як далеко я ходив, чи то в одному напрямі, чи то в протилежному, всюди були точнісінько те саме небо й та сама земля, день у день, ніч у ніч. Але якщо краї непомітно переходять один в один, а це ще треба довести, цілком можливо, що я багато разів покидав свій край, гадаючи, ніби я й далі в ньому. Але я волів дотримуватися своєї простої гадки, яка сповіщала мені: «Молою, твій край дуже просторий, ти ніколи не покидав його й ніколи не покинеш. І хоч куди ти підеш у його широких межах, завжди буде точнісінько те саме». Ці слова могли б спонукали до думки, що мої пересування відбувалися не до населених пунктів, що зникали, поки я добирався до них, а були спричинені чимсь іншим, скажімо, якесь невидиме колесо несло мене, непередбаченими поривами, від утоми до відпочинку. А тепер я вже не ходжу, нікуди, й навіть майже не ворушуся, а проте нічого не змінилося. Й межі моєї кімнати, мого ліжка, мого тіла не менш далекі від мене, ніж межі мого краю за доби мого розквіту. А Цикл, підскакуючи, триває й далі, цикл утеч і відпочинків, у Єгипті без кордонів, без дитини й без матері. Коли я дивлюся на свої руки, на простирадлі, що його вони полюбляють тепер морщити, ті руки належать не мені, вони ще ніколи не були такі чужі, я безрукий, це якась пара, що бавиться з простирадлом, певне, двійко закоханих, вони, мабуть, ще вилізуть одне на одного. Та це триває недовго, я мало-помалу підтягую їх до себе, це відпочинок. А з ногами – та сама ситуація, коли інколи я їх бачу на узніжжі свого ліжка, одну з пальцями, другу без. Про них варто згадати з іншої причини. Бо мої ноги, що тепер уже замість рук, про які я щойно говорив, тепер не згинаються вже обидві й мають дуже просту форму, тож я не повинен забути їх, як можу забути про свої руки, що, так би мовити, цілі. А проте я забув і дивлюся на пару предметів, що, далеко від мене, спостерігають один одного. Але свої ноги, коли вони знову стають моїми, я не підтягую до себе, бо не можу, вони лишаються там, далеко від мене, хоч і не так далеко, як нещодавно. Кінець нагадування. Можна було б сказати, мовляв, по-справжньому вийшовши з міста і обернувшись поглянути на нього, побачити якийсь фраґмент загальної картини, я, як можна було б сказати, мав би одразу зрозуміти, моє це місто чи ні. Ніякого результату, я марно придивлявся до міста, можливо, не звертаючись до нього ні з якими запитаннями, а просто благав, обернувшись, долю. А може, я тільки вдавав, ніби розглядаю його. Я не шкодував, справді не шкодував про свій велосипед. Я не відчував ніякої огиди до способу пересування, про який я вже говорив, хитаючись понад землею в пітьмі на пустельних заміських путівцях. Я казав собі, що мені нема чого непокоїтись, радше я налякаю когось, хто побачить мене. Ну а вранці треба заховатися. Люди прокидаються, свіжі й бадьорі, спраглі порядку, добра і справедливости, вимагаючи цього й від решти. Атож, від восьмої чи дев'ятої години і аж до полудня ходити небезпечно. А ближче до полудня все заспокоюється, найнещадніші вже насичуються, повертаються додому, хоч не в усьому досконалість, але вони добре попрацювали, є й ті, хто врятувався від лиха, небезпеки вони вже не становлять, кожен рахує свої прибутки. Після обіду знову може хтось причепитися – після бенкетів, святкувань, вітань, промов, але цю пору годі порівнювати з ранком, а з днями спортивних змагань і поготів. Звісно, близько четвертої чи п'ятої години починає ворушитися нічна зміна, нічні сторожі. Але день уже закінчується, тіні видовжуються, мури множаться, ти йдеш повз мури, розважливо пригнувшись, готовий до принижень і запопадливости, не маючи що ховати, ховаючись тільки зі страху, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, ховаючись, але не так, щоб розлютити, ладний показатись, усміхнутися, слухати, плазувати, огидний, але не заразний, не так пацюк, як ропуха. А потім настає справжня ніч, теж небезпечна, але прихильна до тих, хто знає її, хто вміє відкрити її, мов квітку – сонцю, хто сам є ніччю, і вдень, і вночі. Ні, ніч теж не дивовижна, але в порівнянні з днем дивовижна, а надто в порівнянні з ранком ніч без сумніву дивовижна. Бо про чистку, яку здійснюють уночі, дбають здебільшого фахівці. Тільки вони опікуються нею, основний масив населення не бере в ній участи, зваживши всі обставини й віддавши перевагу сну. Лінчують день, бо сон – це святе, а надто вранці, між сніданком і обідом. Отже, моя перша турбота, коли я безлюдними шляхами пройшов удосвіта кілька миль, полягала в пошуках місця, де можна поспати, бо сон – теж своєрідний захист, хоч яким парадоксальним може видаватися це твердження. Адже сон, навіть якщо й пробуджує інстинкт хапання, здається, заспокоює інстинкт заподіяти швидку і криваву смерть, про це вам скаже перший-ліпший мисливець. До монстра, що рухається або чатує, причаївшись у барлозі, ставляться нещадно, а той, хто дає себе заскочити під час сну, має шанси скористатися іншими почуваннями, які спонукають опустити рушничну цівку і вкласти ніж у піхви. Бо мисливець, зрештою, має слабку, сентиментальну вдачу з запасами лагідности і співчуття, які тільки й чекають, щоб политися через вінця. Саме завдяки лагідному снові, навіяному виснаженням чи страхом, не один лютий звір, гідний знищення, дістає змогу спокійно чекати кінця своїх днів у зоопарку, де часто вибухає невинна радість дітей і стриманіша радість дорослих – у неділі та святкові дні. А що стосується мене особисто, я завжди віддавав перевагу рабству, а не смерті, чи, радше, заподіянню смерті. Бо смерть – це стан, про який я ніколи не міг виробити задовільного уявлення, а отже, вона не могла потрапити легітимно до рядка обрахунків, до балансу нещасть і благ. Натомість про заподіяння смерті я мав уявлення, які, слушно чи ні, навівали мені довіру і на які за певних обставин мені видавалося похвальним покликатися. О, ці уявлення не такі, як ваші, то мої уявлення, хаотичні, зрошені потом, тремтячі, що не мали ані атома здорового глузду й самовладання. Але вони задовольняли мене. Щоб ви зрозуміли, якою мірою плутані мої уявлення про смерть, я вам щиро признаюсь: я не відкидаю можливості, що смерть як стан ще гірша за життя. Отож я вважав за звичайну річ не квапитися до смерті, а коли я аж так забувався, що намагався квапитись, – вчасно зупинятися. Це моє єдине виправдання. Мабуть, я забився в якусь діру й чекав, наполовину сплячи, наполовину зітхаючи, стогнучи і сміючись, або водячи руками по тілу, щоб пересвідчитися, чи не сталося там змін, чекав, щоб заспокоїлося ранкове божевілля. Потім узявся до своїх кружлянь. Ну, а щодо розповіді, що сталося зі мною й куди я ходив протягом наступних місяців, якщо не років, – я не маю наміру розповідати. Бо мені було вже досить тих вигадок, мене кликали інші. Але, щоб помережати чорним ще кілька сторінок, скажу, що провів якийсь час на березі моря, не сталося нічого. Є люди, яких море не вабить, які віддають перевагу горам або рівнині. Особисто мені було не гірше, ніж деінде. Велика частина мого життя минула перед тією збриженою незмірністю, під шум великих та малих хвиль і пазурів прибою. Чого це перед ними – на рівні з ними, простершись на піску або в якомусь ґроті. На піску я мав що робити: сипав його між пальцями, випорпував нори, одразу загортаючи їх, деякі самі обвалювались, жбурляв пісок у повітря повними жменями, качався по ньому. А ґрот, куди ніч запускала сигнальні вогні, я тямив, як опорядити, щоб мені було там не гірше, ніж деінде. Моя земля, не тягнучись дуже далеко, принаймні в один бік, аж ніяк не була створена, щоб не подобатися мені. А відчувати, що є принаймні один напрям, куди я не можу піти, спершу не намочившись, а потім не втопившись, було приємно. Адже я завжди казав собі: «Навчися спершу ходити, а вже потім опануєш науку плавання». Проте не думайте, ніби мій край закінчувався на узбережжі, це була б тяжка помилка. Бо мій край – це ще й море з рифами та далекими островами, прихованими безоднями. Крім того, я ще й плавав у якійсь шлюпці без весел, проте змайстрував одне весло власноруч. Інколи я запитував себе, чи повернуся я коли-небудь із такої прогулянки. Адже, випливаючи в море й довго блукаючи по хвилях, я вже не бачив берега, танку хвиль на підводних скелях і не чув, як скрегоче по піску благенька шлюпка. Я скористався життям коло моря, щоб запастися смоктальними камінцями, То була рінь, але я називав її камінчиками. Атож, цього разу я зробив великий запас. Я рівномірно розподілив їх по своїх чотирьох кишенях і смоктав по черзі. Це становило проблему, яку я спершу розв'язав наступним способом. Я розклав шістнадцять камінців, отже, поклав по чотири до кожної з моїх чотирьох кишень, двох кишень штанів і двох кишень плаща. Беручи камінець у правій кишені плаща, я клав його до рота й заміняв його в правій кишені плаща камінчиком з правої кишені штанів, заміняючи його камінчиком з лівої кишені штанів, а вже той я заміняв камінчиком з лівої кишені плаща, заміняючи його камінчиком, що був у роті, тільки-но припинивши смоктати його. Таким чином у кожній з моїх чотирьох кишень завжди було по чотири камінці, та аж ніяк не ті самі. А коли знову відчував бажання смоктати, сягав рукою в праву кишеню плаща, впевнений, що беру не той самий камінчик, що й минулого разу. А смокчучи, перекладав решту камінців, як уже пояснював вам. І так далі. Але цей розв'язок задовольняв мене тільки наполовину. Адже я не міг не подумати, що внаслідок надзвичайної випадковости могло статися так, що циркулюють завжди ті самі чотири камінці. В такому випадку, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, я насправді смоктав лише чотири, по черзі, але завжди ті самі. Але я добре перемішував їх у кишенях, перед тим як смоктати, а також тоді, коли смоктав, перше ніж перекладати їх з кишені до кишені, сподіваючись, що циркуляція пошириться на всі камінці. Насправді то був лише вимушений захід, до якого вдаються, коли немає кращих варіантів, і яким такий чоловік, як я, не міг задовольнятися довго. Тож я став шукати інших варіантів. Спершу запитував себе, чи не було б краще перекладати по чотири камінці, а не по одному, тобто, смокчучи, брати три камінці, що лишалися в правій кишені плаща, і класти на їхнє місце чотири камінці з правої кишені штанів, а на місце тих камінців – чотири камінці з лівої кишені штанів, а на їхнє місце – чотири камінці з лівої кишені плаща і, нарешті, на місце тих останніх камінців – три камінці з правої кишені плаща, плюс камінчик з мого рота, коли б я закінчив смоктати його. Атож, попервах мені здавалося, ніби, чинячи так, я досягну кращого результату. Але, поміркувавши, був змушений змінити думку й визнати, що перекладання камінців по чотири зводиться до точнісінько того самого результату, що й перекладання їх по одному. Бо, хоча я не сумнівався, що кожного разу знайду в правій кишені плаща чотири зовсім інші камінці, ніж ті, що були перед ними, однаково зберігалася можливість, що я натрапляю щоразу на той самий камінчик у кожній групі з чотирьох камінців, а отже, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, як я прагнув, я насправді смоктав по черзі ті самі чотири камінці. Отже, годилося пошукати якогось іншого способу перекладання. Бо, хоч як я перекладав камінці, я завжди доходив того самого результату. Річ очевидна, збільшивши кількість кишень, я збільшив би водночас і шанси скористатися своїми камінчиками так, як намірявся, тобто одним за одним, аж поки переберу геть усі. Скажімо, якби я мав вісім кишень замість чотирьох, які я мав насправді, найпідступніша випадковість не могла б мені перешкодити смоктати по черзі принаймні вісім камінців з моїх шістнадцяти. А загалом мені знадобилося б шістнадцять кишень, щоб бути цілковито спокійним. Я довгий час міркував над висновком, що, не маючи шістнадцяти кишень, кожної зі своїм камінцем, я ніколи не дійду до поставленої перед собою мети, хіба що внаслідок надзвичайної випадковости. Якщо ще можна було уявляти, ніби я подвою кількість своїх кишень, скажімо, поділивши кожну кишеню навпіл якимись шпильками, то збільшення їхньої кількости вчетверо, здавалося, перевершувало мої можливості. Але я не мав наміру морочити собі голову якимись половинчастими заходами. Я вже почав утрачати чуття міри, відколи борсався в цій безвиході, тож і казав собі: «Або все, або нічого». Якщо я й планував якийсь час установити справедливіше співвідношення між моїми камінцями й кишенями і прирівняти кількість кишень до кількости камінців, то була тільки мить. Адже це означало б признатися в поразці. Сидячи на березі, на пісочку, й розклавши перед очима всі шістнадцять камінців, я приголомшено й люто позирав на них. Бо, хоч як важко мені було сидіти на стільці чи у фотелі, розумієте, через мою ногу, що не згиналася, сидіти на землі я міг без ніяких незручностей, розумієте, через ногу, що не згиналася, і ногу, що переставала згинатися, бо саме тієї пори моя здорова нога, здорова в тому розумінні, що вона ще могла згинатися, почала ціпеніти. Розумієте, під коліном, ба навіть уздовж усієї ноги, мені була потрібна підтримка землі. Поки я розглядав камінці, міркував про схеми підвищення своїх шансів, хоча жодної не було без вад, і душив у долонях пісок, тож він сіявся між пальцями й падав на пляж, атож, поки я напружував отак і розум, і частину тіла, мені раптом свінуло, що я міг би досягти своєї мети, не збільшивши кількості кишень і не зменшивши числа камінців, а просто пожертвувавши принципом їхнього розкладання. Якийсь час я намагався зрозуміти сенс цієї думки, що раптом залунала в мені, мов вірш Ісаї чи Єремії, бо я довго не міг збагнути, що саме означає слово «розкладання», якого я не знав. Зрештою, я, мабуть, здогадався, що цей термін не може означати чогось іншого й чогось кращого, крім поділу шістнадцяти камінців на чотири групи по чотири, по одній групі в кожній кишені, й саме нездатність передбачити якийсь інший розподіл, крім цього, була причиною хибності всіх моїх дотеперішніх розрахунків і зробила проблему нерозв'язною. Саме спираючись на цю інтерпретацію, слушна вона чи ні, я