– Куди ви ведете їх, на пасовиська чи на бойню? – Я, мабуть, цілковито втратив чуття напряму, наче той напрям мав щось спільного з даним запитанням. Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто або вийти з міста іншою брамою, щоб дістатися свіжих пасовиськ, а якщо вони відходять від міста, це тим паче нічого не означає: адже бойні є не тільки в містах, їх не бракує всюди, в селах теж, кожен різник має свою бойню і право забивати худобу відповідно до своїх потреб. Але вівчар чи то не зрозумів, чи то не хотів відповісти, бо пішов, не мовивши жодного слова, тобто без жодного слова, зверненого до мене, бо він заговорив до свого собаки, що уважно слухав його, нашорошивши вуха. Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся й дививсь, як даленіє невеличкий караван. Я чув, як вівчар свистить, бачив, як він клопочеться коло отари, що без нього, напевне, скочила б у канал. І це все крізь куряву, що полискувала, а невдовзі й крізь дощик, що кожного дня повертає мене до себе і приховує від мене все інше, приховує і мене від мене. Бекання стишується, може, барани заспокоїлись, а може, відійшли трохи далі, або ж я вже не чув так виразно, як щойно, і це дивувало мене, бо я завжди чув досить добре, хіба що трохи гірше вдосвіта, а якщо інколи я кілька годин поспіль не чув нічогісінько, то з причин, про які не знав нічогісінько, або ж тому, що подеколи все навколишнє ставало справді мовчазним, тоді як для праведників усі звуки – віту не мовкнуть ніколи. Тож отак почався цей другий день, хиба що то був третій або четвертий, і такий початок був поганий, бо думка, куди йдуть барани, надовго приголомшила мене, а серед них траплялись і ягнята, і я часто запитував себе, чи вони таки дійшли до пасовиська з отавою, а чи впали з розтрощеним черепом, шерхнувши худими кінцівками, спершу навколішки, а потім на вовняний бочок від удару молота. Від цих малих збентежених створінь ще й користь якась є. Господи, який селянський край, тут усюди чотириногі. Й це ще не кінець, є коні та кози, якщо згадати тільки їх, відчуваю, як вони чигають на мене, щоб стати мені поперек дороги. Я цього не потребую. Але я не втратив з поля зору мети своїх безпосередніх зусиль, тобто прагнення якомога швидше дістатися до матері, і, стоячи в кюветі, покликав собі на допомогу слушні причини, які я мав, щоб їхати до неї, не загаявшись ні на мить. Якби я був здатний бездумно виконувати різноманітні завдання, дізнаючись про те, що робив, тільки виконавши роботу, навіть тоді серед тих завдань не було б поїздки до матері. Бачите, мої ноги ніколи не вели мене до матері без наказу згори, щоб я поїхав до неї. Як погідно, як добре надворі, для будь-кого іншого, крім мене, така подорож була б щастям. Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку – в мені. Бліді тіні дощових днів куди більше відповідали моїм уподобанням, ні, я висловився неточно, й поготів не моїй вдачі, я не мав ні вподобань, ні вдачі, я втратив їх бозна-коли. Тобто я, мабуть, маю на увазі, що бліді тіні й т. ін. краще приховують мене, хоча я через це не видаюся набагато приємнішим. Наслідувач мимоволі – ось хто такий Молой, бачений з певної позиції. А взимку я обгортався під плащем смужками газетного паперу й розгортався тільки тоді, коли земля прокидалася вже по-справжньому – у квітні. Літературний додаток до «Таймс» був напрочуд придатним для цієї мети: цупкий, позбавлений пор папір, готовий до всіх випробувань. Навіть коли я пердів, він не розривався. Розумієте, гази виходили з мого анусу з усякої й без ніякої причини, тож я змушений іноді згадувати про них, попри огиду, яку навівають мені ті згадки. Якогось дня я став рахувати. Перднув триста п'ятнадцять разів за дев'ятнадцять годин, тобто пересічно трохи більше ніж шістнадцять разів за годину. Зрештою, це не так уже й багато. Пердів чотири рази кожні чверть години. Це ніщо. Пердів менше ніж раз що чотири хвилини. Неймовірно. Що ж, я тільки малесенький пердун, мабуть, не слід було говорити про це. Дивна річ, як математика допомагає нам пізнати себе. А втім, це все питання про клімат було мені нецікаве, я пристосовувався до всяких обставин. Додам тільки те, що вранці в цьому краю часто світило сонце, десь до десятої години або до половини одинадцятої, а потім небо вкривалося хмарами й падав аж до вечора дощ. Тоді знову показувалось і заходило сонце, мокра земля вилискувала мить, а потім, позбавлена світла, гасла. А я вже знов у сідлі, з серцем, затруєним дрібкою тривоги, – тривоги хворого на рак, змушеного консультуватися в дантиста. Бо я не знав, чи іду я куди слід. Дуже рідко траплялося, щоб не всі шляхи вели мене куди слід. Та коли я їхав до матері, тільки один шлях вів мене, куди слід, – той, що пролягав до неї, або один з тих шляхів, які пролягали до неї, бо не всі шляхи добігали до матері. Я не знав, чи я на одному з тих шляхів, що ведуть до неї, і це втомлювало мене, як і всяке повернення до життя. Тож уявіть собі, яке я відчув полегшення, побачивши, як за сто кроків попереду постають знайомі бастіони. Проминувши їх, я опинився в незнайомому кварталі, але ж я так добре знав місто, в якому народився й від якого мені ніколи не щастило відійти далі, ніж на п'ятнадцять чи двадцять миль, так-бо воно вабило мене, навіть не знаю чому. Тож я вже мало не запитував себе, чи я справді доїхав до потрібного міста, міста, де я вперше побачив морок ночі і де й досі живе десь моя мати, чи не потрапив я, повернувши не там, де слід, до іншого, такого незнайомого мені міста, що я й назви його не знав. Бо я знав тільки своє рідне місто, ніколи ногою не ступивши до жодного іншого. Але тієї пори, коли я ще вмів читати, я уважно читав розповіді щасливіших за мене подорожніх, де йшлося про інші міста, незгірші від мого, ба навіть гарніші, хоча якоюсь іншою красою. Й назву цього міста, єдиного, яке мені судилося пізнати, я шукав у своїй пам'яті, з наміром, тільки-но знайшовши її, зупинитися й запитати в перехожого, до решти розкрившись перед ним: «Добродію, перепрошую, це справді місто X?» X тут позначав назву мого міста. Мені здавалося, ніби назва, яку я пригадував, починалася на літеру Б або 77, але, незважаючи на цю підказку, або, можливо, внаслідок її хибности, решта літер і далі тікали від мене. Розумієте, я вже віддавна жив оддалік від слів, тож мені вистачало, скажімо, тільки бачити моє місто: адже це таки рідне місто, щоб, розумієте, не могти пригадати. Пояснити це мені дуже важко. Так само й усвідомлення моєї власної особи загорталося в анонімність, яку часто було важко прозирнути; сподіваюсь, ми ще пересвідчимось у цьому. Отак було і з іншими речами, які знущалися з мого глузду. Атож, навіть тієї пори, коли вже все розпливалося, і хвилі, й частинки, стан об'єкта полягав для мене в тому, щоб не мати назви, й навпаки. Я кажу це тепер, але, власне, що я знаю про це тепер, про ту пору, тепер, коли на мене градом падають заморожені, наповнені значенням слова і коли помирає і світ, названий боягузливо й незграбно. Я знав, що відомо мертвим словам та речам, і це становило чималеньку суму, що складалася з початку, середини й кінця, немов добре збудовані фрази й довга соната трупів. І коли я кажу те, або те, або щось інше, це насправді не має значення. Говорити – це винаходити. Як облудне, так і правдиве. Але нічого не винаходять, тільки думають, ніби винаходять чи уникають, а насправді тільки бурмочуть свій урок, уривки вивченого й забутого завдання, життя без сліз – такого, що аж оплакуєш його. А потім нехай йому біс. Дивімося. Не мігши пригадати назву міста, я вирішив зупинитися й почекати якогось перехожого, що видавався б і привітним, і освіченим, зняти капелюха і, усміхнувшись, запитати: «Перепрошую, добродію, даруйте мені, добродію, скажіть, будь ласка, як називається це місто?» Адже тільки-но пролунає те слово, я одразу знатиму, чи це таки те слово, якого я шукав у своїй пам'яті, чи якесь інше. Тоді я б уже знав. Але реалізувати цю постанову, до якої я додумався, їдучи на велосипеді, перешкодила безглузда невдача. Мої постанови і справді мали ту особливість, що, тільки-но я формулював їх, ставався якийсь прикрий випадок, несумісний з їхнім виконанням. Безперечно, саме тому я тепер менш рішучий, ніж тієї пори, про яку веду мову, а тієї пори був менш рішучий, ніж давніше. Але, по правді (по правді!), я ніколи не був надто рішучим, тобто ладним доходити якоїсь постанови, а був радше схильний опускати похилену голову в лайно, не знаючи, ні хто кого обсирає, ні з якого боку мені краще стати. Але й ця моя особливість не давала мені ніякого задоволення, і якщо я ніколи не зцілився від неї остаточно, то аж ніяк не через те, що не хотів. Факт, як можна було б висловитись, тут має такий характер: сподіватися можна тільки на те, що наприкінці ти будеш трохи менше таким, ніж був на початку, і так далі. Бо я не раніше виробив свій план у голові, як наїхав з розгону на собаку, про Це я дізнався згодом, і впав на землю, – незграбність, тим непрощенніша, що собака, якого вели на поводі, йшов не по дорозі, а хідником, розважливо дріботівши поряд із господинею. Застороги – немов постанови, до них треба підступати обережно. Та дама, мабуть, вважала, ніби в аспекті собачої безпеки вона нічого не лишила на волю випадку, тоді як насправді лише кинула виклик усій природі, так само як і я зі своїми божевільними претензіями з'ясувати щось. Але, замість плазувати тепер і бідкатись, змусивши поважати мої похилі літа й мої немочі, я погіршив свою ситуацію намаганням утекти. Мене швидко наздогнала нечисленна зграя поборників справедливости обох статей і всякого віку, бо я помітив і сиві бороди, й майже невинні личка, і мене вже збиралися посікти на капусту, як утрутилась дама. Власне, вона сказала, як розповідала мені згодом, і я повірив їй: