я люстра. Мій одяг, казав я, мої милиці. Я й забув, що милиці були тут, коло фотеля. Слуга знову вийшов, не зачинивши двері. Крізь двері я бачив велике вікно, набагато більше за двері, бо ніде не виднів жоден край, і тьмяне. Слуга повернувся і сказав, що одяг занесли до хімчистки, щоб він не був такий засмальцьований. Подав мені милиці, й це мало б видатися мені дивним, але навпаки, здалося цілком природним. Я взяв одну милицю й заходився лупити нею по меблях, але не дуже сильно, якраз досить, щоб перекинути їх, не поламавши. Меблів тепер, здається, було менше, ніж уночі. Правду кажучи, я не так лупив по них, як штовхав їх, немов тикаючи шпагою, і про ці рухи годі було б сказати, що я штовхав, але все-таки я радше штовхав, ніж лупив. Але, пригадавши, хто я, враз відкинув милицю й нерухомо сів серед кімнати, вирішивши вже нічого не запитувати й не вдавати, ніби я лютую. Бо, якщо я хотів отримати свій одяг, а я думаю, що хотів, це ще не причина вдавати гнів, коли мені відмовляють у ньому. Знову сам, я заходився далі вивчати кімнату й побачив інші речі, аж тут повернувся слуга і сказав, що по мій одяг уже пішли й невдовзі я вже матиму його. Потім він узявся піднімати перекинуті меблі і ставити їх на місце, струшуючи з них порох віничком з пір'їн, який раптом опинився в його руці. Невдовзі і я став допомагати йому, прагнучи показати, що ні на кого не гнівався. І якщо, через ногу, яка не згиналася, я мало чим міг допомогти йому, я все-таки робив те, що міг, тобто сідав у стільці та фотелі, тільки-но він піднімав їх і з маніакальною ретельністю ставив на призначене їм місце, здіймаючи руки в повітря, щоб краще судити про наслідки своєї роботи, а потім уже брався за них, роблячи якісь непомітні зміни. Підібравши поли своєї нічної сорочки, я лупцював їх. Але й до цієї міміки я не міг удаватися довго й раптом застигав серед кімнати. Побачивши, що слуга вже ладен піти, я ступив до нього й проказав: «Мій велосипед». Цю фразу я повторював доти, аж доки він, здається, зрозумів мене. Той слуга, невеличкий і без віку, належав навіть не знаю до якої раси, безперечно, не до білої. Мабуть, був азіат, якийсь невизначений азіат, певне, з Леванту. Мав на собі білі штани, білу сорочку й жовтий жилет, можна сказати, з замші, з золоченими ґудзиками і сандалі. Я дуже рідко так докладно придивляюсь до того, що вдягають на себе люди, і щасливий, що можу вам дати змогу скористатися моїми спостереженнями. Це можна пояснити, мабуть, тим, що весь той ранок я переймався тільки одягом – своїм. Власне, я, певне, казав собі: «Поглянь на нього, такого спокійного у своєму одязі, тоді як я бовтаюсь у чужій нічній сорочці, та ще й, мабуть, жіночій, бо рожевій, прозорій і оздобленій стрічками, зборками та мереживом». Натомість кімнату я бачив погано, щоразу, коли я брався розглядати її, вона видавалася мені зміненою, а це означає бачити погано на даному етапі розвитку нашого пізнання. Навіть гілля, здавалося, не стояло на місці, мов наділене власною орбітальною швидкістю, а двері вже не були посередині великого тьмяного вікна, а трохи посунулися праворуч або ліворуч, уже не знаю, тож в одвірку я бачив тепер шматок білої стіни, на якій я, виконуючи певні рухи, міг створити бліді тіні. Але це все мало природні пояснення, я таки погоджуюсь із цим твердженням, бо ресурси природи, здається, безмежні. Це я був не досить природним, щоб невимушено спромогтися стати одним з елементів цього порядку речей та оцінити його витонченість. Але я звик бачити, що сонце сходить на півдні й уже не знати ані куди я йду, бо геть усе відбувалося зі страшенною непослідовністю й довільністю, ані що покидаю і що супроводить мене. Погодьтеся, за таких обставин піти до матері не так уже й легко, важче, ніж піти, всупереч власній волі, до Лус, або на пошту, або в інші місця, які, я відчував, чекають на мене. Слуга приніс мені одяг, у папері, розгорнув його переді мною, і я побачив, що немає мого капелюха, це спонукало мене заговорити: «Мій капелюх». Зрозумівши, чого я хочу, він пішов і повернувся невдовзі з моїм капелюхом. Тоді мені вже нічого не бракувало, хіба що шнурка, щоб прив'язати капелюх до петельки, але я впав би у відчай, намагаючись пояснити йому цю обставину, й тому не сказав ані слова. Старий шнурок завжди можна знайти де-небудь, шнурок не вічний, як, власне, й решта одягу. Ну, а щодо велосипеда, я твердо сподівався, що він чекає мене десь унизу, можливо, навіть перед під'їздом, готовий далеко завезти мене від цих страхітливих місць. Я не бачив, яка мені користь нагадувати ще й про нього, накидати собі та слузі нове випробування, якщо є спосіб уникнути його. Ці міркування пронеслися в моїй голові досить швидко. В присутності слуги я перевірив свої кишені, загалом їх було чотири, й відзначив, що там дещо зникло. Зокрема не стало смоктального камінчика. Але камінчики для смоктання можна дуже легко знайти на наших пляжах, за умови, що знаєш, де їх шукати, і я вважав за краще нічого не казати про це, тим паче, що після години балачок він міг би піти в сад шукати мені камінчик, цілком непридатний для смоктання. Цю постанову я теж ухвалив, так би мовити, миттю. Щодо інших речей, які зникли, то навіщо й говорити про них: адже я не знав достеменно, що пропало. Може, їх забрали ще в комісаріаті, без мого відома, або ж я загубив їх, коли впав, а може, якоїсь іншої миті, можливо, я просто викинув їх, бо інколи, як я відчував досаду, на мене щось находило, і я розкидав усе, що мав із собою. Тож навіщо й говорити про них. А втім, я вирішив відкрито заявити, буцімто в мене пропав ніж, чудовий ніж, і я сказав про це з такою переконаністю, що отримав чудового ножа для нарізання овочів, так би мовити, неіржавного, але не багато збігло й часу, як він поіржавів; крім того, ніж розкривався й закривався, подібно до решти ножів на овочі, які я бачив, і мав стопорний виріз, що одразу виявився нездатним стопорити хай там що, звідки й незліченні порізи на моїх пальцях, затиснутих між руків'ям зі справжнього, так би мовити, ірландського рогу і лезом, рудим від іржі й таким тупим, що насправді йшлося не так про рани, як про контузії. І якщо я так довго розповідаю про цей ніж, то тільки тому, що, гадаю, я завжди мав його серед своїх надбань, і, розповівши про нього тут, я вже не згадуватиму його, коли настане мить, якщо таки настане коли-небудь, скласти інвентар моїх речей, тож, відчуваю, я матиму полегшу саме тієї миті, коли потребуватиму її. Адже зрозуміло: про те, що я втратив, я, річ природна, балакаю менше, ніж про те, чого не міг утратити. А якщо я, здається, не завжди дотримуюся цього принципу, то тільки тому, що інколи він тікає від мене і зникає, так само, як і тоді, якби я ніколи не відмовлявся від нього. Слова суперечать самі собі, але яке це має значення? Бо я вже не знаю досить добре, що я роблю й навіщо, ці речі я розумію дедалі менше й не приховую цього від себе, бо чого б я мав приховувати, і то з огляду на кого, на вас, від кого нічого не приховують? А втім, спонукати себе до чогось, уже й не знаю, неможливо висловити, тепер, коли збігло так багато часу, розумієте, я не зупинюся перед з'ясуванням, на основі якого принципу. Тим паче, що, хоч би що я робив, тобто хоч би що я казав, це завжди буде в певному розумінні те саме, атож, у певному розумінні. І якщо я говорю про принципи, тоді як їх тут немає, що є, я нічого не можу вдіяти. Мабуть, вони є де-небудь. А якщо в певному розумінні я завжди роблю те саме, це не те саме, що й дотримуватися того самого принципу, тут я теж нічого не можу вдіяти. А втім, як дізнатися, ти дотримуєшся принципу чи ні? І як можна прагнути дізнатися про це? Ні, це все не варте того, щоб зупинятися на ньому, а проте на ньому зупиняються, не усвідомлюючи вартости. А на речах, які чогось варті, не зупиняєшся, їх лишаєш із тієї самої причини, або з розважливости, знаючи, що ці історії про вартості не для вас, бо ви вже не знаєте до ладу, що ви робите і навіщо, ви й далі не повинні нічого знати, під страхом… я себе запитую чого, атож, запитую про це. Бо ще гіршим, ніж те, що я роблю, не знаючи що й навіщо, була річ, про яку я ніколи не мав би анінайменшого уявлення, і це мене не дивує, бо я ніколи й не намагався уявити. Адже, наскільки я знаю себе, я б міг би уявити собі ще гірше, ніж те, що я мав, якби докладав ревних зусиль, щоб таки мати його. І те, що я маю, те, ким я є, – цього мені досить, цього мені завжди досить, а щодо моєї невеличкої любови до майбутнього, то й тут я спокійний, я ще анітрохи не знудився. Отож я вдягнувся, наперед будучи впевненим, що в стані мого одягу нічого не змінилося, тобто вдягнув свої штани, плащ, капелюх і черевики. Мої черевики. Вони піднімалися мені аж туди, де мали б бути литки, якби я мав литки, й наполовину застібалися, або застібалися б, якби мали застібки, й наполовину зашнуровувались, і гадаю, якимсь чином вони завжди були зі мною. Потім узяв милиці й вийшов з кімнати. Весь день змарнував на ті дурниці, і ось уже знову сутінки. Я придивився, спускаючись сходами, до вікна, яке бачив крізь двері. Воно освітлювало сходи – яскравим, бурим світлом. Лус була в садку, опоряджала могилу свого собаки. Вона засіяла її травою, неначе трава сама б там не виросла. Вона скористалася миттю, коли сонце вже не дуже припікало. Побачивши мене, зі щирою приязню підійшла до мене й дала мені пити і їсти. Я їв стоячи й очима шукав велосипед. Вона говорила. Швидко наситившись, я вже по-справжньому став шукати велосипед. Лус ходила за мною слідом. Зрештою я знайшов його, свій велосипед, зіпертий на такий податливий кущ, що він наполовину заховався в ньому. Відкинув милиці й узяв його в руки, за сідло й за кермо, з наміром крутнути колеса вперед, назад, перше ніж сісти на нього верхи й назавжди вибратися з цих проклятих місць. Але я даремно штовхав і тягнув, колеса не крутилися. Можна було б подумати, ніби хтось щосили натиснув на гальма, але насправді ні, мій велосипед не мав гальм. Відчувши, як мене раптом долає велика втома, попри пору дня, коли я виявляв найбільшу активність, я віджбурнув велосипед у кущ і ліг на землю, на газон, не дбаючи про росу, бо я ніколи не боявся роси. Саме тоді Лус, скориставшись моєю неміччю, сіла коло мене навпочіпки і стала висувати свої пропозиції, до яких, мушу признатися, я досить неуважно наставляв вуха, не мавши ніякої іншої роботи, ба навіть не мігши робити чогось іншого, вона, безперечно, домішала мені в масло якусь речовину, що мала ослабити мене, ослабити Молоя, тож я, так би мовити, став не чим іншим, як грудкою воску, що топилася. А з пропозицій, що їх вона повільно висловлювала, повторюючи кілька разів кожен пункт, я зрештою виснував наступне, і це, безперечно, й було найголовнішим. Я не міг перешкодити їй пройнятися симпатією до мене, вона й поготів. Я лишуся в неї, де житиму, мов удома. Я матиму що пити та їсти, а ще й курити, якщо я курю, безкоштовно, й моє життя минатиме без клопоту. Певним чином я заміню їй собаку, якого я вбив і який був для неї мов дитина. Я допомагатиму їй у садку, в будинку – коли захочу, якщо хотітиму. Я не ходитиму на вулицю, бо, опинившись там, уже не знатиму, як повернутись. Я оберу ритм життя, який підходитиме мені найкраще, встаючи, лягаючи і споживаючи їжу коли мені заманеться. Якщо я не хочу бути охайним, мати пристойний одяг, умиватися й т. ін., ніщо мене не зобов'язує до цього. її це засмутить, але що означає її смуток для неї поряд із моїм смутком для мене? Все, чого вона просила, – лише відчувати мене коло себе, з нею, інколи мати змогу споглядати це дивовижне тіло, його пози та його рухи. Вряди-годи я уривав її, запитуючи, в якому я місті. Але, чи то не розуміючи мене, чи то прагнучи, щоб я не довідався, не відповідала на це запитання, а далі вела свою розповідь, з безмежною терплячістю повторювала вже сказане, а потім повільно, лагідно йшла вперед і розповідала про переваги, які я матиму, надумавши лишитися в неї, і які матиме вона, вона, давши мені притулок. Умовляла мене доти, доки вже нічого не існувало, крім монотонного голосу серед дедалі густішої ночі, запаху вогкої землі і якоїсь духмяної квітки, назву якої тієї миті я визначити не міг, проте згодом визначив як лаванду. В тому садку грядки з лавандою були всюди, Лус любила лаванду, вона, мабуть, сама сказала мені про це, бо інакше я б цього й не знав, любила її над усі інші трави та квіти – завдяки її запахові, а також колосочкам та кольору. Якби я зберіг чуття нюху, запах лаванди завжди спонукав би мене думати про Лус, згідно з добре відомим механізмом формування асоціацій. А лаванду, гадаю, вона, коли надходила пора, збирала, сушила й розкладала в торбинки, ставлячи їх у шафи, щоб напахчити хусточки, спідню білизну й будинок. І все-таки іноді я чув, як бамкають дзиґарі на дзвіницях і баштах, щораз довше й довше, потім зненацька дуже коротко, а далі знову щораз довше. Це свідчить про час, якого вона не пошкодувала, щоб переконати мене, про її терпіння й фізичну витривалість, бо протягом усього цього часу вона сиділа навпочіпки або стояла навколішки коло мене, тоді як я спокійнісінько лежав на траві: то на спині, то на череві, то на одному боці, то на другому. Говорила вона невпинно, натомість я розкривав рота тільки на те, щоб інколи, і то дедалі тихіше, запитати, в якому ми місті. Нарешті, впевнившись у своєму успіху, або просто усвідомивши, що доклала всіх можливих зусиль і дальші наполягання нічого не дадуть, вона підвелася й пішла, не знаю куди, бо я й далі лишався там, де був, – на жаль, проте невеликий. Адже в мені завжди сидить, поміж іншими, два скоморохи, той, що тільки вимагає, щоб я лишався там, де я є, і той, що уявляє собі, ніби трохи далі мені було б трохи краще. Отже, хоч би що я робив, у цьому аспекті про мене в певному розумінні завжди піклувались. Я по черзі поступався їм роллю, тим понурим пройдисвітам, щоб вони мали змогу зрозуміти свою помилку. А цієї ночі йшлося не про місяць і не про жодне інше світило, бо це була ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків і повітря, що повівало тут по-іншому, ніж деінде, де є принаймні примус, і по-іншому, ніж удень, коли є змога наглядати й карати, а також ще однієї, не зовсім зрозумілої речі, що не була ані повітрям, ані тим, що воно ворушить. Мабуть, це той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки, але не надовго. Бо вони не усвідомлюють цього гомону, чутного тільки тоді, коли справді слухають, коли все, здається, мовчить. А був ще інший шум, шум мого життя, що привласнювало собі цей садок, їдучи по землі проваль і пустель. Атож, мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую, забути про існування. Тоді я вже не був тим закритим ящиком, у якому я так добре мав зберігатися, бо падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами, підпорами, давно вже змертвілими, тож невдовзі їх спалять, нічним відпочинком і чеканням сонця, крім того, скреготом планети, що мала добру спину, бо котилася до зими, зима позбавить її сміховинних наростів. Або ж я був непевним спокоєм тієї зими, снігами, що тануть і нічого не змінюють, жахіттями нового початку. Але таке траплялося зі мною нечасто, здебільшого я сидів у своєму ящику, що не знав ані пір року, ані садків. І так було краще. Але в ящику годилося бути пильним, ставити собі запитання, наприклад, чи ти знаєш, що існуєш і досі, якщо ні, коли настав кінець, а якщо так, скільки це ще триватиме, байдуже хто перешкодить вам утратити нитку сновиддя. Я залюбки ставив собі запитання, одне за одним, і то тільки на те, щоб споглядати їх. Ні, не залюбки, а навмисне, щоб я вірив, що й досі тут. А проте бути й досі тут для мене нічого не означає. Я називав це міркуваннями. Я міркував майже без упину, я не смів зупинитися. Мабуть, саме цьому я й завдячую свою невинність. Вона була вже трохи залежана й немов підточена з країв але я тішився, дивлячись на неї, атож, досить тішився. «Досить дякую», як сказав мені колись хлопчик, чию кульку я підібрав, не знаю чому, мене ніщо не зобов'язувало, й він, певне, сам хотів підібрати її. А яких зусиль це коштувало мені через ногу, що не згиналася! Слова закарбовувались у моїй пам'яті назавжди, безперечно, тому, що я хапав їх з першого разу, а таке траплялося зі мною нечасто. Не те що я чув погано, бо слух у мене таки витончений, звуки, які не мали ніякого сенсу, я ловив, мабуть, краще від усіх. Тож про що йшлося? Можливо, про ґандж розуму, що починає думати тільки тоді, як ударити по ньому кілька разів, або думає тільки тоді, коли хоче, але на рівні, нижчому від рівня філософувань, якщо таке можна уявити собі, а таке можна уявити, бо ж я уявляю. Атож, почуті слова, а я чув їх дуже добре, мавши досить витончений слух, я чув першого разу, ба навіть другого, а часто й третього разу, як чисті звуки, позбавлені всякого значення, і це, мабуть, одна з причин, чому розмовляти мені було несказанно важко. А слова, які вимовляв я сам і які майже завжди мали бути пов'язані з якимсь розумовим зусиллям, часто справляли на мене враження дзижчання комахи. Це пояснює, чому я небалакучий, бо мені важко було зрозуміти не тільки те, що казали мені інші люди, а й те, що я їм казав. Щоправда, коли виявити багато терплячости, зрештою можна було порозумітися, але порозумітися з якої теми, запитую я вас, і задля якого результату? Та й на природні збудники й людські витвори я реагував, гадаю, по-своєму, й навіть у гадці не мав висновувати з них якусь науку. І моє око, видюще, мабуть, було кепсько пов'язане з сітківкою, бо я насилу називав те, що відображувалось на ній, часто вкрай виразно. Не заходячи аж так далеко, щоб стверджувати, мовляв, я бачив світ догори ногами (це було б надто просто), безперечним є те, що я бачив його надміру формалізовано, анітрохи не будучи через те ані естетом, ані художником. Мавши з-поміж двох тільки єдине око, яке функціонувало більш-менш традиційно, я погано сприймав відстань, що відокремлювала мене від іншого світу, і часто тягнувся рукою до того, що було просто недосяжним, а часто бився об тверді предмети, ледве помітні на обрії. Але навіть тоді, коли я мав ще обидва ока, я теж був, здається, таким самим, а може, й ні, бо той час далекий від даного періоду мого життя і я маю про нього тільки дуже туманні спогади. А як добре поміркувати, мої чуття смаку і нюху були анітрохи не кращі, я відчував і куштував, до ладу не знаючи що, навіть не знаючи, добре воно чи ні, й дуже рідко двічі підряд я відчував те саме. Думаю, я був би чудовим чоловіком, нездатним спекатися своєї дружини, що навіть якби зраджував її, то тільки з неуважносте. Сказати вам тепер, чому я лишився в Лус на досить тривалий час, – річ, неможлива для мене. Тобто, завдавши собі тяжких мук, я, безперечно, колись розповім про це. Але з якої речі я завдаватиму їх собі? Щоб категорично заявити, що я не міг учинити інакше? Адже я неминуче дійшов би такої думки. Я любив образ старого Ґелінкса, що помер молодим і давав мені свободу, стояв на палубі чорного Улісового корабля й віз мене на схід. Це велика свобода для того, хто не має душі дослідників-піонерів. Ставши на кормі, нахилившись над хвилями, раб, сповнений смутної веселости, я розглядаю гордий і безвартісний струмінь. Атож, я не віддалявся ні від якої батьківщини, не плив ні до якої кораблетрощі. Отже, тривалий час, проведений у Лус. Тривалий час – дуже невизначений вислів, мабуть, кілька місяців, може, рік. Я знаю, що в день мого від'їзду знову стояла тепла погода, але це нічого не означає в моєму краю, де, здається, тепло, чи холодно, чи просто погідно байдуже якої пори року і де дні не йшли, мов котилися схилом, ні, аж ніяк не котилися схилом. Але відтоді це, напевне, змінилося. Отже, я знаю тільки одне: в день мого від'їзду погода була приблизно та сама, що й у день прибуття, – тією мірою, якою я здатний розібрати, яка надворі погода. Я так довго жив просто неба, і то кожної пори року, що дуже добре відрізняв погоду від негоди, моє тіло розрізняло їх і, здається, навіть мало свої вподобання. Гадаю, я займав кілька кімнат, одну за одною або по черзі, не знаю. В моїй голові є багато вікон, я певен у цьому, але, можливо, це завжди те саме, по-різному відкрите на ходу світу. Дім не ворушився – ось що, напевне, я хочу сказати, говорячи про різні кімнати. Садок і будинок були нерухомі завдяки не знати якому механізмові компенсації, а я, коли був спокійний, – власне, в цьому здебільшого й полягала моя робота там, – теж був нерухомий, а коли й пересувався, то вкрай повільно, немов, як можна сказати, скориставшись школярським жарґоном, у клітці за межами часу, і зрозуміло, й за межами простору. Адже буття за межами часу, не виходячи за межі простору, судилося спритнішим за мене, я ж бо не спритний, а радше дурний. Але я можу цілковито помилятися. Й різні вікна, які відкриваються в моїй голові, коли я схиляюсь над тим періодом, існували, напевне, справді та існують либонь і досі, дарма що я вже не там, тобто не дивлюся в них, не відчиняю їх і не зачиняю, або, забившись у глибину кімнати, не дивуюсь предметам, які постають у них. Але я нітрохи не звинувачую себе за цей епізод, зрештою, сміховинно короткий і такий ненасичений змістом. Адже я не допомагав ані в домі, ані в саду й нічого не знав про роботу, яка не вщухала там день і ніч, її звуки Долинали до мене, звуки глухі та виразні, крім того, часто ще й шум повітря, що його з силою перемішують, принаймні так здавалося мені, хоча, можливо, то просто гуготіло десь полум'я. Я віддавав перевагу садові, а не домові, якщо судити з довгих годин, проведених там, бо я проводив у ньому найбільшу частину дня і ночі, байдуже, погода чи негода. Там усякчас метушилися люди, виконуючи вже не знати яку роботу. Адже, як можна було помітити, сад лишався тим самим, день у день, коли не зважати на невеличкі зміни внаслідок звичайного циклу народження, життя і смерти. Серед усіх тих людей я блукав, мов зів'ялий листочок, або лягав на землі, й тоді вони обережно переступали через мене, неначе я був клумбою з неоціненними квітами. Безперечно, саме з метою не дати садові змінити свій зовнішній вигляд вони так ревно клопоталися в ньому. Мій велосипед знову зник. Інколи в мене з'являлося бажання шукати його, щоб побачити знову й достеменно оцінити, який його стан, або щоб поїздити трохи по алеях і стежках, що поєднували різні частини саду. Але, замість спробувати задовольнити це бажання, я тільки спостерігав його, якщо можна так висловитися, спостерігав, аж поки воно всихало і зрештою щезало, мов відома шаґренева шкіра, проте набагато швидше. Адже, здається, є два способи поводитись перед лицем бажань – активний і споглядальний, і, хоча обидва дають однаковий результат, мої вподобання схиляються до другого, це, залежить, безперечно, від вдачі. Сад був обгороджений високим муром, верхівка якого їжачилися шматками скла, скидаючись на плавець. Але, річ, без сумніву, абсолютно несподівана, мур мав хвірточку з просвітами, що давала змогу вільно вийти на вулицю, бо її, я був майже впевнений, не замикали на замок, щоб можна було відчиняти й зачиняти її без найменших труднощів безліч разів, і то як удень, так і вночі, щоб, крім мене, ще й інші люди могли заходити та виходити. Я вистромив ніс назовні і притьмом повернувся. Ще кілька зауваг. Я ніколи не бачив жінок у тому місці, й під тим місцем я позумію не тільки сад, як безперечно мав би розуміти, а и будинок, тільки чоловіків, за винятком, річ очевидна, Лус. Те, що я бачив і чого не бачив, звісно, не мало великого значення, але я все-таки повідомляю про це. Лус я бачив дуже рідко, вона взагалі не показувалася мені на очі мабуть, зі скромности, боячись налякати мене. А втім, гадаю, вона часто шпигувала за мною, ховаючись за кущами, портьєрами або килимом на задній стіні однієї кімнати на другому поверсі, користуючись, напевне, біноклем. Хіба не казала вона, що прагне передусім бачити мене, і як я ходжу, і як незворушно спочиваю? А щоб добре бачити, потрібна замкова шпарина, невеличкий просвіт поміж листя, все, що приховує й водночас дає змогу бачити тільки частину об'єкта спостережень. Хіба ні? Так, вона вивчала мене, шматок за шматком, і, безперечно, аж до інтимности мого сну, моїх прокидань і облягань, ранків, коли я лягав спати. Бо тут я зберіг вірність звичці, яка полягала в тому, щоб спати вранці, якщо мені вдавалося заснути. Адже мені траплялося не спати взагалі, і то багато днів поспіль, не відчуваючи найменшої незручности. Бо стан моєї бадьорости був своєрідним сном. Я не завжди спав на одному місці, а лягав то в саду, що був великий, то в будинку, теж великому, ба навіть напрочуд просторому. Ця непевність щодо годин і місця мого сну, мабуть, виповнювала Лус радістю, тож час для неї збігав найприємніше. А втім, немає потреби так довго зосереджуватись на тому періоді мого життя. Змушений називати його своїм життям, я зрештою повірив у те. Це принцип публічности. Той період мого життя. Він навіває мені думку, коли я думаю про нього, про повітря у водогоні. Я тільки додам, що та жінка потихеньку й невпинно отруювала мене, досипаючи не знати які токсичні речовини чи в те, що давала мені пити, чи в те, що давала їсти, а можливо, і туди, й туди, а може, одного дня в щось одне, а другого – в щось інше. Я висловив тут тяжке звинувачення, і то аж ніяк не легковажно. Й висловив без злоби, я без злоби звинувачую її, що вона додавала до моїх харчів шкідливі, позбавлені смаку порошки та рідини. А втім, вони, може, й мали смак, але це нічого не змінило б, я б усе поглинав точнісінько з такою самою добродушністю. Скажімо, отой відомий запах гіркого мигдалю – ні, не він зіпсував би мені апетит. Мій апетит! Поговорімо трохи про нього. Яка дивна річ мій апетит. Він у мене дуже маленький, я їв, наче пташка, але оту дрібку, яку я з'їдав, я поглинав з несамовитістю, яку приписують радше добрим їдцям, і то даремно, бо добрі їдці загалом їдять повільно й методично, це можна виснувати з самого уявлення про доброго їдця. Натомість я накидався на єдину страву й, хапнувши двічі, ковтав половину або чверть, немов хижа риба, тобто не жуючи (а чим би я мав жувати?), а потім з огидою відсував від себе. Отож можна було б сказати, що я їм, щоб жити! Так само я поглинав одна за одною п'ять або шість баночок масла, а потім не пив нічого цілісінький тиждень. Чого ж ви хочете, людина така, як є, принаймні почасти. Тут не вдієш нічого або вдієш дуже мало. Щодо речовин, які вона вводила в різні мої системи, то я не зміг би сказати, чи то були стимулятори, чи то депресанти. По щирості, тобто з позиції мого самопочуття, я почувався більш-менш як звичайно, хіба що – увага, тут я щось бовкну – відчував таку тремку знервованість, що певною мірою втрачав через неї чутливість, щоб не сказати свідомість, і плив на споді жалюгідного заціпеніння, пронизаного короткими та огидними спалахами, і я немов маю честь розповісти вам про це. Що могли вдіяти проти такої рівноваги нікчемні дання Лус, які вона домішувала, мабуть, мізерними дозами, щоб розтягти задоволення. Сказати, що вони взагалі не дали ніяких наслідків, – ні, аж так далеко я не зайду. Адже від часу до часу я несподівано для самого себе підстрибував у повітря, принаймні на півметра чи трохи вище, принаймні, і це я,