Лінка вийшла на Вольській і ще раз перевірила адресу в месенджері. Спершу їй було ніяково, хоча в житті їй уже траплялося зустрічатися з людьми, яких вона насправді не знала. Але тепер, невідомо чому, вона відчувала якийсь неспокій. Та коли Лідія відчинила двері, Лінці спало на думку порівняння: «Вона на тому самому шляху, що і я, тільки ще далі». Почула в голові цю фразу, але ще не до кінця знала, що все це могло б значити. Хіба що Лідія мала більший живіт. То й не дивно, якщо вона була вже на п’ятому місяці. Але її непокоїло інше. Це помешкання, занехаяне, жахливе, скрізь валялися якісь коробки, консервні бляшанки, упаковки з-під мороженої піци. Лідія знизала плечима:
— Колись я прибирала, але тепер не маю сили. Ну, розумієш, — усміхнулася вона.
Дівчата привіталися й потиснули одна одній руки, наче були спільницями в якійсь підозрілій справі.
— Ні, ну він від усього відмовився, каже, що це не його, — розповідала вона потім, пускаючи дим у вікно. Лінка не розуміла, як можна курити під час вагітності, але Лідія не вбачала в цьому проблеми. — Мати казиться, вітчим теж, мовляв, як цю дитину виховувати! Блін, я точно шкодую, а ти?
— Я?
— Ну, ти. Як там той твій?
— Ніяк, — стенула плечима Лінка. — Я з ним не розмовляю. Нехай собі їде вчитися до Лондона.
— А ти з ним не можеш поїхати?
— У мене випускні. Крім того, він, здається… Ну, не знаю. Здається, він не хоче ні дитини, ні мене.
— Але бабки платитиме?
— Не знаю, — Лінка похитала головою. Насправді вона не часто думала про гроші. Це здавалося їй чимсь принизливим.
— Нехай платить, як буде в Лондоні, то заробить, га?
— Ну, не знаю, він там учитиметься…
Лідія глянула на неї, мов Лінка була несповна розуму.
— Ну, але в якомусь кафе може підробляти, хіба ні? На дитину.
— Може…
— Той мій то кожній запхне. Вже на трьох дітей аліменти платить, блін, моя четверта. Дулю я побачу, а не бабки.
«Нічого собі, у неї справді капець, — подумала Лінка. У чувака четверо дітей?»
— Ну, але… Чому він тоді не залишився із жодною із цих жінок?
Ні, вона не хотіла здаватися нечемною, просто якось їй вихопилося це дурне питання. Може, невчасно.
— Блін, а як мені це в біса було знати? — відповіла Лідка. — Якби знала, то не стала б наступною.
— Так, звісно.
Лінка ще раз роззирнулася захаращеним приміщенням і подумала, що хоче звідси піти, хоч і не розуміла, чому. Просто в порівнянні із цим помешканням її власний дім видався безпечною гаванню. З мамою, вітчимом, Каєм. От тільки вона їм ще нічого не сказала. Може, саме тому, що боялася порушити спокій цієї гавані.
І ще одного вона боялася, хоч і не до кінця знала, як це висловити. Йшлося про маму й Каську. Те, що сталося з нею, Лінкою, могло спричинитися, що мама повернеться до минулого. А що, коли вона знову захворіє? Лінка знала, що депресія — це підступна потвора, яка може повернутися в будь-яку хвилину життя. Дівчина багато про це читала, довідавшись, що тоді коїлося з мамою. І було ще щось. Лінка боялася… авжеж. Боялася, що вчинить, як мама. Що просто все завалить, покине дитину, просто зламається, як берізка. І що тоді? Бо дитина не матиме батька. Каська теж не мала батька, який би її захистив. Що, коли вона не дасть ради, а її рідні не захочуть виховувати байстрюка? Невже маля потрапить до дитбудинку? Тоді, може, краще справді… Ні! Вона майже кричала на себе. Навіть не думай про це! Припини! Усе буде добре! Мільйони жінок народжують, і чимало виховують своїх дітей самі та якось дають собі раду! Припини! Ці жахливі думки руйнують тебе, руйнують усе добре, що ти маєш!
Та хіба можна просто позбутися поганих думок, викинути їх з голови? Це не прищ, не хворе горло, ніхто ще не вигадав ліків від цього, тож тривожні думки наростали, їх дедалі більшало.
Майже до середини серпня вони були тільки вдвох: мама й Лінка. Адам із Каєм поїхали до дядька, тобто Адамового брата. Це мали бути їхні «чоловічі канікули». Разом рибалили, плавали в озері, зрештою, погода була казкова. Мама щоранку йшла на роботу, Лінка відсипалася, а потому або не робила нічого особливого, або їздила до Наталії. На щастя, мама ні про що не розпитувала. Про поїздку Лінка пояснила, що Адріан знайшов роботу, і мама лише кивнула головою й не дуже цим перейнялася. Вона не допитувалася, чому Лінка не зустрічається з Адріаном. Зрештою, навіть невідомо, чи вона щось помітила, зазвичай мама поверталася досить пізно. Казала, що тепер, коли Адама і Кая немає, вона може надолужити свої проекти. Авжеж. Бідолашна мама, усе життя вона працювала, Лінка навіть не знала, чи крім грошей ця робота приносить їй бодай якесь задоволення. Їй здавалося, що ця фірма-монстр висисає з мами всі соки.