— Так і є.
— Авжеж. Але Збишек, твій батько, був дуже хорошою людиною. Шкода, що все так скінчилося.
— То ти думаєш, що я… А хіба гени нічого не важать?
— А тобі відомо, що більшість геніїв мала жахливе дитинство? Хтось колись сказав, що легше сягнути неба, якщо твої корені сягають пекла. Чи щось таке. Не пригадую, хто це був. Гадаю, що тобі нічого не загрожує, Халінко. То як? Ходімо, щось з’їмо? І заберемо Єву до людей? Дивися, вона прокинулася.
— Я зараз прийду, — повільно відповіла Лінка. — Мені треба якось оговтатися.
Лінка ніде не бачила Оскара, і це її трохи непокоїло. Раптом люди заметушилися, хтось прийшов. Двійко чоловіків тягли велику тачку, вкриту брезентом. «Хто це такі в біса?» — здивувалася Лінка, але до них тут-таки підійшов пан Антоній.
— Добридень, панове, — привітався він із незнайомцями. — Усе як ми й домовлялися… — а тоді звернувся до гостей: — Перепрошую, панове прийшли підрізати живопліт.
«Підрізати живопліт? Під час її дня народження? — здивувалася Лінка. — Саме тепер?» Що ж, мабуть, інший час було складно вибрати. Лінка знала, що більшість садівників давно виїхала до Британії. Чому ж старенькі не попросили Лукаша? Він би зробив це добре й недорого. Двійко кумедних дядьків підійшли до живоплоту. Обоє мали бороди різної довжини й кольору, що виглядало досить комічно. Один з них витягнув великого секатора. Але на роздуми часу вже не було, бо хтось раптом вигукнув:
— Дивіться на небо!
І справді, там з’явився феєрверк.
Що тут відбувається?
Усі задивилися на водоспад вогнів, що миготів різними кольорами. І тоді залунала музика. Лінка обернулася на звуки й побачила, що садівники невідомо коли встигли переодягнутися, а тоді до них приєднався отой знайомий Оскарової мами. Форма, у якій вони прийшли, валялася долі, схожа на покинуту шкіру змії, а вони грали. Мелодію з «Титаніка». Огрядний чувак із сивою бородою, що скидався на святого Миколая, співав:
Решта грали: один на скрипці, а цей Єремій на гітарі, і теж співав. Мабуть, інструменти були заховані на тачці! Що ж це все значить?
«Що це таке?» — укотре вже подумала Лінка. І раптом побачила Оскара, який ішов до неї з тарілочкою, на якій лежав шматок торта.
«Такого дня народження в мене ще не було», — подумала Лінка й відчула, як під повіками збираються гарячі сльози. Але це був не просто день народження, бо Оскар раптом став навколішки. І простягнув їй тарілочку. І тоді Лінка побачила, що посеред торта встромлений перстеник!
Оскар кахикнув.
— Якби я міг, то й сам би заспівав. Але це могло б видатися чимсь жахливим. Зате говорити я вмію. Отож. Феєрверки трохи не вдалися, хоч тато й старався. Знаєш, він справжній майстер, влаштовував мені феєрверки на кожен Новий рік. Та цього разу йому трапилися якісь підмоклі чи що. Хоч я й хотів, щоб усе було «вау». Ну, розумієш, — він знову кахикнув. Довкола було так тихо, що можна почути, як дзижчить комар. — Я хотів, щоб ти знала… Що я тебе кохаю. І хотів, щоб це почули всі. Я люблю вас із Євою. І хочу тобі сказати, що ти найкраща дівчина у світі. І якщо ти погодишся — я зумію це оцінити. Ти вийдеш за мене заміж? Не мусиш відповідати відразу. Не варто робити нічого поспіхом. Знаю, що наразі я — лише бідний студент. Нічого не заробляю. Але я зроблю для вас усе. І я просто хотів, щоб ти це знала. А якщо тобі треба більше часу…
Він так почервонів, що здавалося, наче от-от вибухне.
І тоді Лінка підійшла до нього й поцілувала. І відповіла:
— Так.
І всі зааплодували.
А старий дім шумів виноградними зарослями, ніби хотів сказати, що він усе давно знав. Знав, що Лінка ніколи не пошкодує про своє рішення. Знав, що Лінка й Оскар будуть щасливі. Не рік, не два й не п’ять. Що в них народяться інші діти. Що старенькі пан Антоній і пані Стася колись помруть, та встигнуть їм подарувати цей дім. Що часом життя не треба вигадувати. Бо воно вигадує себе саме.