Адріан думав, що зараз умре, задихнеться, з ним станеться інфаркт, інсульт, що він раптом захворіє на всі хвороби світу.
— Що? — спитав. — Але як це сталося?
А тоді відчув, що йому зле, що весь світ кружляє, ніби на каруселі, що він, схоже, от-от збожеволіє. А вона лише дивилася на нього. І більше нічого не говорила.
«Не так усе мало бути, — зітхнула Лінка. — Не так». Вона довго думала, що станеться, коли вона йому скаже. Наразі знала тільки Наталія. І раділа, що стане названою тіткою. Що ж, мабуть, легше радіти, що будеш тіткою, аніж мамою. Чи батьком…
Отож вона боялася, як усе буде, коли вона йому скаже. Але мріяла. Вірила. Сподівалася. Після всього пережитого вдвох. Після того, ким вони стали одне для одного. Лінка вірила, що це для нього буде прекрасна, неповторна мить. Хоч, може, Адріан і не чекав такого, та це буде як утілення найпотаємніших мрій. Бо коли чоловік зустрічається із жінкою… Десь глибоко в душі він має цього прагнути. І коли він розповів їй про цей Лондон, то Лінка навіть усміхнулася під носом, бо що таке Лондон у порівнянні з такою новиною, правда? Адже існують речі важливі й найважливіші. Справи дочасні й містичні, як поєднання двох душ, і злиття живчика та яйцеклітини, і те, що із цього утворюється. І коли він запропонував їй вино, то спершу вона злякалася, але потім усміхнулась, бо знала, що він зараз усе зрозуміє, чому їй не можна вина, зараз виллє це вино й носитиме її на руках, її, матір його дитини!
Навіть думала, чи не купити такі крихітні, мацюпусінькі черевички, бо знала, що так роблять, дівчата писали на форумі, і так йому повідомити, що він буде батьком, але часу забракло, вона так до нього поспішала, і вірила, що це неважливо, що вже сама звістка буде для нього найкращим дарунком. Навіть, якщо вона й жартувала з Наталією, що він її вб’є, коли довідається, бо це ж вона завинила, але ж говорила це жартома. Принаймні так їй здавалося.
Тепер він її навіть не торкався, сидів сам по той край ліжка, затуливши обличчя долонями, наче йому щойно зруйнувався весь світ. Агов, я тут, хотілося їй погукати. Я є, і я тут. Але голос застряг Лінці в горлі. Усе мало бути не так. І коли він нарешті прибрав руки від обличчя, а виглядав у цю мить, як шахтар після двох нічних змін поспіль, як той, чий світ зруйновано дощенту, як той, хто довідався, що хтось рідний помер (може, так він виглядав, коли померла його мати?), коли нарешті наважився щось сказати, це було геть не те, чого вона сподівалася.
— І що нам із цим робити? — спитав він.
І тоді вона заплакала, хоча зовсім цього не хотіла. І не хотіла, щоб він її втішав. Бо ця омріяна мить умерла, це очікування, напруження, ці мрії, те, на що вона чекала все життя. І коли він спробував її обняти, відсторонилася.
— Тобто як? — наважилася спитати.
— Лінко… ти ж знаєш… це не найкращий час, — сказав він. — Ти ж знаєш, що є різні варіанти… Який це місяць?
Тоді вона мовчки встала й одяглася. І вийшла, тихо зачинивши за собою двері.
Усе мало бути не так. Він зовсім не хотів, щоб вона так це зрозуміла. Пішла, перш ніж він устиг щось зробити, він був просто в шоці, а потім уже стало запізно. Він дзвонив, висилав есемески, але вона вимкнула телефон, а додому до неї він іти боявся, боявся наштовхнутися на її матір. Бо він змайстрував їй дитину, і її мати напевне про це знає. Ба більше, знає, як він відреагував. Показав себе повним ідіотом, хоча зовсім цього не хотів. В есемесках благав її зустрітися, зателефонувати, сподівався, що вона ввімкне телефон і все прочитає, і все знову буде, як раніше. Та чи буде? З дитиною? Він у ролі молодого батька? Важко таке уявити. Зрештою, вони мають обговорити це разом, це їхня спільна дитина, спільна халепа. Ну, певним чином, бо він своєї вини не відчував. Чому вона казала, що приймає таблетки? Брехала? Якби не це, він би сам подумав, як застерегтися, бо він цього ніколи не хотів! Це не його провина! Крім того, його питання дуже доречне. Невже вони справді повинні мати зараз дитину? Адже вистачить знайти гроші, можна позбутися проблеми й подумати про дитину, коли будеш до цього готовим, зовсім не обов’язково тоді, коли в неї попереду випускні, а він починає навчатися в Лондоні! Адже, щоб виховувати дитину, вони мусять мати якесь стабільне життя, роботу й таке інше! Це просто дурість, так із цим поспішати! Ні, вони напевне дійдуть згоди, нехай-но вона заспокоїться. Не можна ж усе брати так близько до серця. Адже це їхнє майбутнє!
А Лінка? Вбігла додому, жбурнула рюкзак і мокру від дощу куртку в куток, навіть не повісивши її на вішалку.
— Що це з тобою? — спитала мама.