Тільки Момо якось увечері вгледіла їхні похмурі силуети в найвищому ряду прадавнього амфітеатру. Вони подавали один одному якісь знаки, а тоді схилили голови докупи, наче про щось радилися. Нічого не було чутно, але Момо раптом зробилося якось так холодно, як зроду не бувало. Вона щільніше закуталась у свою велику куртку, та це нічого не зарадило, бо то не був звичайний собі холод.
Потім Сірі панове знов десь щезли і відтоді не з'являлися.
Того вечора Момо не чула тихої, а проте могутньої музики, яку щоразу чула досі. Та вже другого дня життя попливло собі далі, як звичайно, і Момо не згадувала більше тих чудних гостей. Вона, як і всі, про них забула.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Помалу-малу Момо стала необхідною для Джіджі. Він, якщо тільки взагалі можна сказати це про такого примхливого, легковажного хлопця, відчув глибоку любов до цього розхристаного дівчати і ладен був скрізь водити його за собою.
Як ми вже знаємо, Джіджі найдужче в світі любив розповідати всілякі історії. Але тепер він став розповідати їх не так, як досі,- він і сам це відчував. Досі оповідки в нього не раз виходили таки вбогенькі, просто йому нічого кращого не спадало на думку. Він часто повторював сам себе, переказував або побачене в кіно, або вичитане з газети. Його історії, як то кажуть, були приземлені, та відколи він зустрів Момо, вони враз сягнули вгору, мов на крилах.
А надто коли Момо була поряд і слухала, тоді його фантазія буяла, мов весняна лука. Діти й дорослі купчились тоді довкола нього. Тепер він умів оповідати такі історії, що могли тягтися днями й тижнями, фантазія його зробилась невичерпна. А втім, він і сам слухав себе з великою цікавістю, бо ніколи не відав, куди заверне його творча думка.
Одного разу, коли знов навідались туристи, яким забаглося оглянути амфітеатр (Момо сиділа трохи обіч на кам'яних сходах), Джіджі почав розповідати так:
- Високошановні пані і панове! Як вам, звичайно, всім відомо, цариця Труднація Августина провадила незліченні війни, щоб оборонити своє царство від нападів Тремких і Полохких.
Коли цариця одного разу знову приборкала ці народи, вона так розгнівалася на цих завсідних порушників спокою, що пригрозила винищити всіх їх до ноги, якщо їхній король Ксаксотраксолус не віддасть їй свою Золоту рибку.
На той час, мої панове й пані, золоті рибки в наших краях не були відомі. Та цариця Труднація довідалась від якогось мандрівника, що в короля Ксаксотраксолуса є манісінька Золота рибка, і коли вона виросте, то з неї стане щире золото. Оцю-то дивовижу й захотіла собі будь-що мати цариця Труднація.
Король Ксаксотраксолус тільки усміхався в кулачок. Золоту рибку, що таки справді була в нього, він сховав під ліжко. А цариці замість неї звелів передати китеня в оздобленій самоцвітами супниці.
Царицю, щоправда, трохи здивувала величина рибини, бо Золота рибка уявлялась їй меншою. А проте, сказала вона собі, що більша, то краще, бо, зрештою, з такої рибини буде й більше золота. Та поки що ця Золота рибка ніскілечки не вигравала золотом, і це трохи непокоїло царицю. Одначе посол короля Ксаксотраксолуса пояснив їй, що золото з рибини стане аж тоді, коли вона виросте, і ніяк не раніше. Отож найперша умова - не заважати її розвиткові. На цьому Труднація заспокоїлася.
Рибина виростала щодень більша, споживаючи силу-силенну їжі. Труднація була не бідна, і рибина могла їсти стільки, скільки подужала, отож вона все гладшала й круглішала. Невдовзі супниця зробилася для неї замала.
- Що більша, то краще,- мовила цариця Труднація й звеліла переселити рибину до ванни.
Але по зовсім недовгім часі вона вже й у ванні не вміщалася. Вона росла й росла. Тоді її переправили до царського басейну, і це було таки морочливе діло, бо рибина вже важила стільки, як добрий бугай.
Один із тих рабів, що переселяли рибину до басейну, послизнувся, і цариця наказала негайно вкинути сердешного до левів, бо душі не чула у своїй рибині.
Щодня вона годинами сиділа на краєчку басейну й дивилася, як та росте. І думала цариця тільки про золото, бо ж відомо, що жила вона он як розкішно і золота їй завжди було мало.
- Що більше, то краще,- одно мимрила вона, дивлячись просто перед себе.
Цю фразу було оголошено загальним законом і написано бронзовими літерами.
Аж ось і царський басейн став затісний рибині. Отоді й звеліла Труднація вибудувати будівлю, руїни якої ви оце бачите перед собою, мої пані й панове. Це був велетенський округлий акваріум, по вінця налитий водою, й тут уже рибина мала собі де випростатись.
Цариця власною своєю царською особою вдень і вночі сиділа он отам і стежила за велетенською рибиною,- чи не зробилося вже з неї золото. Вона більше не довіряла нікому - ні рабам, ні власним родичам, боячись, що рибину вкрадуть. Отож вона сиділа там, дедалі дужче худнучи з турботи й страху, і, не стуляючи очей, пильнувала свою рибину, що весело хлюпосталась у воді й не думала обертатись на золото. Тож Труднація чимраз дужче занедбувала державні справи.
А Тремкі й Полохкі на те тільки й чекали. Під проводом короля Ксаксотраксолуса вони пішли проти неї останнім військовим походом і як стій завоювали все її царство. Солдата вони не побачили жоднісінького, народові ж було байдуже, хто ним правитиме.
Коли цариця Труднація дізналась про це, то вигукнула свої знаменні слова:
- Лихо мені! О, та якби ж я хоч…
Кінець фрази, на жаль, до нас не дійшов. Однак добре відомо, що цариця кинулася в акваріум і втопилась біля своєї рибини - домовини всіх своїх надій. Король Ксаксотраксолус звелів на відзначення своєї перемоги забити кита, і цілих вісім днів весь люд країни їв смажену рибу.
Звідси ви бачите, мої пані й панове, до чого призводить легковажність.
Такими словами Джіджі закінчив екскурсію, і слухачі перебували видимо під враженням від його розповіді. Вони шанобливо поглядали на руїни. Тільки один трапився недовірливий, і він спитав:
- І коли ж усе це діялося?
Але Джіджі не просто було збити з пантелику.
- Цариця Труднація була, як усім відомо, сучасницею славетного філософа Нойозіуса Старшого,- відповів він.
Недовірливому, звісно, не хотілось признаватися, що він сном-духом не знає, коли жив славетний філософ Нойозіус Старший, і тому він тільки сказав:
- А, красно дякую!
Усі слухачі були глибоко вдоволені й казали, що на цю екскурсію таки варто було піти, що ніхто ще не розповідав їм так цікаво і наочно про ті далекі часи.
Тоді Джіджі скромненько наставив кепку, і екскурсанти явили свою щедрість. Навіть недовірливий укинув кілька монет. А втім, відколи в амфітеатрі мешкала Момо, Джіджі й разу не розповідав по двічі ту саму історію. Тепер це йому було нудно. Коли серед слухачів була Момо, у нього в душі наче відкривались шлюзи, і щораз нові вигадки плавом пливли й виливались у слові - йому зовсім не доводилось над ними думати.
Та найлюбіше для Джіджі було розповідати свої фантазії маленькій Момо, коли ніяких інших слухачів не було й близько. Здебільшого то були казки, бо казки Момо найдужче любила. У них майже завжди йшлося про Момо та Джіджі. І складались вони тільки для них двох, і бриніли зовсім інакше, аніж усі інші казки Джіджі.
Одного пречудового теплого вечора обоє дітей тихо сиділи поруч на горішньому краю кам'яних сходів. На небі вже засяяли перші зірки, і місяць, великий і сріблястий, виплив понад чорні силуети піній.
- Розкажи мені казку,- стиха попрохала Момо.
- Добре,- сказав Джіджі. - А про кого?
- Найкраще якби про Момо і Джіроламо, - відповіла Момо.
Джіджі трохи подумав і спитав:
- А як вона має називатись?
- Може, «Казка про Чарівне Дзеркало»? Джіджі замислено покивав головою.
- Звучить непогано. Побачимо, як вона вийде. Він однією рукою обійняв Момо за плечі й почав:
- Була собі колись прекрасна принцеса на ім'я Момо. Вона вбиралася в оксамити й шовки і жила високо над усім світом на вкритому снігами гірському верхів'ї, в замку з барвистого скла.