Кобиляча Голова між тим не замовкала ні на секунду, м’яким приємним підбаском продовжувала начитувати лекцію. Іноді тільки зупинялася, коли сьорбала коньяк із Габиного бокала:
— …тобто закінчення 
утворилося з давнішого -si (через -хі). А все, розумієш, хлопче, перша палаталізація. Ну і, коротше кажучи, залишилися плюсквамперфект і перфект. Ідемо далі. Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи…
— Річ у тому, — Габа щосили намагався зосередитися, — що від цієї тварюки втекти неможливо.
— Це якась жінка? — здогадалася Оле.
— У певному сенсі так, — погодився він, скоса глянувши на густу гриву КБ.
— Тоді все більш-менш зрозуміло, — майже полегшено зітхнула дівчина.
— …кондиціоналіс, латинське — modus conditionalis, від conditio, що значить «умова», — вид граматичного способу, який виражає дії, бажані або можливі за певних умов.
— За будь-яких умов я вважав би за краще тебе більше ніколи не бачити! — вдарив по столу Габінський. — Благаю тебе, йди звідси, дай мені перепочити!
Стакан перекинувся на блюдце. Чай потік по столу і почав литися на підлогу. Їхній столик привернув до себе увагу всіх присутніх. Габінський відчував, що остаточно втратив рівновагу.
— Добре, — після драматичної паузи погодилася Кобиляча Голова, — йди. Будемо вважати, що в тебе зараз мовна практика. Але ж я піду разом з вами. Хтось-бо повинен за тобою доглядати.
— Дійсно треба йти, — підвівся Габа, — якщо ви не проти, звичайно. Поспілкуємося десь в іншому місці.
— Можемо іншим разом поспілкуватися, якщо у вас аж такі справи, — з неприємним здивуванням промовила Оле і поглянула на годинника.
— Я вас прошу, — він майже мимоволі взяв у руки її маленьку теплу долоню, благально дивлячись в очі, — давайте продовжимо. Про Галичину, про Чернівці, про ляльки-мотанки чи про щось таке ж високе, небесне та піднесене. Ви так добре розказували. Навіть захотілося там пожити хоча б скількись, хоча б з кимось. У мене інколи, знаєте, виникало бажання приїхати на Західну Україну кудись навмання і пожити там деякий час проміж людей. Як мертвий серед живих, — він помовчав хвилинку, — а іноді, може, навпаки. Так, може бути, що й навпаки.
Габа розрахувався, вони одягнулися і вийшли на Ярославів Вал. Розкрили парасольки, неспішно покрокували до метро.
— Ваша знайома, я так розумію, залишилася в «Ярославні»? Чому ж ви такий сумний?
— Річ у тому, — сказав Габінський, — що мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем.
— От за що я тебе люблю, — лагідно промугикала КБ з-за плеча, — за велику та дурну твою пам’ять.
— Вибачте мені, Оле, в мене таке складне, знаєте, і незатишне життя. Мені дуже прикро за те, що відбулося в «Ярославні».
— Не сумуйте, — несподівано ніжно глянула на нього Оле, — все в житті буває.
— Знаєте, вже майже таку-то сотню (тисячу?) днів поспіль котиться моя доля то на гору, то під гору. Скільки місяців уже проминуло, як я кинув своє місто, переїхав сюди, та все одно ніяк до тями не прийду. І знаєте, — Габа відчув приречену піднесеність свого стану і мало не заплакав, — насправді я розумію: більша частина того, що бачу кожного дня, майже кожної хвилини, відбувається тільки в моїй голові. Більшість цих емоцій, слів, які я говорю, цих зусиль — надлишкові, зайві, нікому не потрібні, смішні, мізерні. Зі мною тому з інтелігентних людей ніхто і спілкуватися не бажає, що я постійно не те кажу, що треба, не так, не в тому емоційному стані. Та й не про те завше. Про якісь речі, нікому насправді не цікаві. От сиджу з людиною поруч. І мені так хочеться сказати їй щось хороше, красиве, корисне, виказати, перелити в прості та ясні речення свою любов, дати зрозуміти, як для мене важливо, що вона, ця непересічна особистість — зараз зі мною. Мені здається, це так правильно — говорити людям, що ти радий перебувати у бутті разом з ними…
— Дуже добре, що ви це відчуваєте!
— Ви гадаєте? — Габа зітхнув. — Але ж замість того, щоб усе це сказати, я кажу щось зовсім інше. Починаю розводитися про феноменальну схожість таких ментальних утворень, як «я», «число» та «пряма лінія», всує згадую всіляких філософів (яким, до речі, давно вже треба дати спокій, не вони цю війну розв’язали). Говорю все це і думаю: «Габрієлю, друже, схаменись, що ти робиш!»