В оболонському небі нашвидкуруч із хмар формується Хрест Господній. Навколо нього з’являється кілька десятків українських Ангелів із сумними, але лагідними національними обличчями та невеличкими, хоча і яскравими, жовто-блакитними крилами. Вони якось дуже по-доброму кивають головами. Мовляв, слухай доктора, він свята людина, що скаже, те й роби. «Я загалом простий християнин, — хотів відказати Габа Ангелам, — тільки дуже стурбований останніми подіями у підконтрольному вам українському всесвіті. Крім того, людина вже не молода, і що мені, врешті-решт, лишається. Вибору в мене небагато, хоча, любі мої Ангели, в стінах цієї лікарні люди так кричать, що волосся дибки стає. Свята оболонська інквізиція, жах суцільний». — Але все ж таки не сказав. Замість цього про всяк випадок вирішив підлизатися до вищих інстанцій і прошепотів: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — не чутним, але могутнім хором відповіли Ангели Господні й утворили в небі величезний тризуб.
Габа зі страхом відвернув голову від вікна і знову зустрівся очима з Павлом Павловичем.
Той допитливо вивчав фізіономію Габи. Після хвилинки непростих роздумів доктор зауважив:
— Значить, по порядку. Субстантивними можуть бути займенники. По-перше, це всі особові займенники: я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони. По-друге, зворотний займенник: себе, та питально-відносні займенники хто і що. Далі слід вказати на неозначені займенники — як-от хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, і в нас залишаться тільки заперечні займенники: ніхто, ніщо, нікого, нічого. Ось так приблизно, — Павло Павлович посміхається і закурює. — Про атрибутивні й кількісні казати чи ти сам знаєш?
— Та знаю, — стискає плечима Габа, — а чи можна і мені запалити?
— А чого ж, почувайся як удома, — доктор присунув на край столу пачку.
Габінський встромив тремтячими пальцями сигарету в рота і разів зо п’ять чиркнув запальничкою. Нарешті затягнувся.
— Як ви розібралися з ними круто, — вирішив підлеститися він, спрямовуючи синій струмінь диму перпендикулярно стелі.
— Із займенниками?
— Ага, з ними. Особливо мене вразили «хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь». Я б так не зміг реально.
— Так, хлопче, давній і важкий досвід роботи з різними пацієнтами. З ресентиментом трішечки складніше, про нього скажу згодом, а почну я краще з Quattrocento. Загалом, це щось таке, що й досі триває. Вже й Високе Відродження вичерпало себе, і Просвітництво перейшло в постіндустріальну революцію. Вже й Бога кілька разів ховали і знову зустрічали на цих теренах, а перспектива — найважливіше відкриття кватроченто — так і залишається єдиним адекватним інструментом мислення людини простої переселеної. Знаєш, що таке перспектива?
— Ну як знаю, уявляю, здається, — обережно відповів Габа.
— Справді, у кого я питаю про перспективу, — сумно похитав головою доктор. — Які там у тебе перспективи, небораче? Жодних, братчику, жодних. (Насилу сотника збудили та розказали: так і так! Перехрестився неборак, коня найкращого сідлає і скаче в Київ.) Так і ти, бідний. Поскакав і прискакав. Розумію, перспектив жодних, таке життя. Але ти все ж таки май на увазі, що характер зображення предметів, обумовлений ступенем віддаленості їх від глядача — це, по суті, і є перспектива. У нашій лікарні вважають, що першим відкрив її Амброджо Лоренцетті, за що йому від нас із тобою велика подяка. І, хай там як, але ніякої іншої перспективи в мене для тебе немає.
— Зрозумів, — кивнув Габа.
— А от із ресентиментом потрібно поводитись уважно. Бо ця штука підступна, як ціни в «Карматауні». Ходиш до нашого торгово-розважального центру за покупками, хлопче?
— Іноді буває таке, — промовив Габінський. — Але стараюся радше до Героїв Дніпра. Там все якось простіше: сало, яйця, метелики Чжуан-цзи, Матильда фон д’Єсте, добрі хороші люди. А нейронів на Київщині немає, принаймні думати про них не треба, якщо хочеш, щоб тебе розуміли. Я й стараюсь не говорити про них і навіть не мати нічого такого на увазі…
— Старайся-старайся, — схвально кивнув головою Павло Павлович. — Бо це обурення, злопам’ятність, злість, що супроводжують людину, яка рухається із залишками останніх грошей у жмені між пекельною ковзанкою та дельфіном Толею, — вони нам не потрібні. Ось узяти, скажімо, братчика Гермеса Трисмегіста: хто він такий, як не вірна ознака твого ресентименту?
— А до чого тут Гермес, — образився Габа, — нормальна він людина.
— От бачиш. Ти ще скажи, що я нормальна людина.