— Ну, ясна річ, поки не доказано іншого, я вважаю, що ви людина добра.
— Та не людина я взагалі, хлопче, — зітхає Павло Павлович, починає тьмяніти і розпливатися перед очима. — Хоча й на жаль, на превеликий жаль, мені дуже-дуже шкода…
— Не треба вам нікуди йти, — тихо сказала Оле, — вам просто бракує нормального спілкування на постійній основі… Ви вже вдруге озирнулися. Щось не так?
— Усе так, але вона й досі тут, — зізнався Габа, — йде позаду мене і, може, вже ніколи й не відчепиться.
— Там нікого немає, — спокійно сказала Оле. — Ви навмисне вигадуєте, — проникливо зазирнула йому в очі Лукойє, — щоб цей вечір нічим конкретним не завершився? Боїтеся дядька мого? Не бійтеся, він не буде проти, навіть якщо що. Чи, може, ви мене боїтеся? Чи вже шкодуєте, що запросили мене до себе? Ви скажіть, я все зрозумію.
У Габи на мить стався синдром ЗЗ (забагато запитань), але він утримав рівновагу, хоча й знервовано позіхнув (я її запросив, нічого собі).
— Дурнесеньке дівча, — поставила діагноз КБ, що чимчикувала позаду.
— Кобиляча Голова, — Габінський вирішив бути до кінця відвертим, — знаєте про таку?
— Чула, — посміхнулася Оле.
— Так ось, саме вона йде поруч з нами, буквально в кількох кроках.
— Метафорично? — Оле щиро засміялася. — Ніяк не звикну до вашого почуття гумору! Все ж таки ви унікальна людина.
— Так які там вже метафори, — Габа приречено поглянув на небо. Хмари так і не розійшлися. Вітер бився у будинки, жбурляв жменями листя та маленькими різнокольоровими зірками у світлі й темні вікна міста. Хороший темний вітер, вітер Guinness Draught.
— Добре, їдьте собі, — нарешті вирішила КБ, — але, знаєш, Гамлете, ніякої наяди, тим більше німфи не було.
Сосіпатра просто знайшла собі, умовно кажучи, Гільденстерна, викладача гри на сямісені, доброго спеціаліста з маркшейдерської справи, до речі, професіонального лінгвіста. Сталося це з причини її молодості і твоєї перманентної дурості. Вона деякий час ще приходила до тебе за старою пам’яттю, але в неї вже формувалася нова пам’ять та яскраві нові вподобання.
Втім, через місяць після того, як вона все ж таки від тебе пішла, хтось задушив її шаликом — її власним шаликом — на півдорозі між автобусною зупинкою і твоїм будинком. Убивцю так і не знайшли, та ніхто, власне, й не шукав. У цей час бандити вже патрулювали місто. Кому було діло до смерті маленького смішного дівчати? Ти задовбався ходити до слідчого Півня…
— Півня? — наморщив лоба Габінський.
— Так, майор Півень і старший лейтенант Хробаченко. Етнічні українці, до речі. Прекрасні люди. Саме з цими двома працівниками міського УМВС ти намагався порозумітися. У дослідницькому, слідчому, правопорушному та життя-людей-охоронному сенсі. Тобі було треба конче знати, хто вбив твою дівчинку і чому саме тим легким, як нічний бриз, шаликом, що ти подарував їй на початку весни? І якщо вже потрібно було вбивати, навіщо це було робити в кількох кроках від твого будинку? Чому після того, як убили, її не поклали на одну з тих прекрасних лав, якими так багатий бульвар імені пана Пушкіна, а кинули напризволяще між клумбою з жоржиною, барбатусом, гренадином та шабо і великими кущами бузку? Чи випадковою була та поза, в якій її залишили після смерті? Які були її останні слова, думки, побажання?
Коротше кажучи, в тебе з’явилася велика кількість запитань, і всі вони довбали твій маленький провінційний мозок. Ти плакав, коли залишався на самоті, дивився на розкидані по всій квартирі її смішні різнокольорові речі. Ти нюхав її трусики, ти занурювався в них, як старезний напівмертвий кит в останній раз занурюється в знайомі глибини Тихого океану, відчуваючи, що відходить назавжди. Ти вдихав її запах і переставав відчувати навколишній світ. Через серце до твоїх вологих очей підіймався запах її поту та дезодоранту. Стрекотання її крил, дзюрчання її сечі. Перед цим фа-мінорна прелюдія Баха — ніщо. Великі вуха і ступні ніг, маленькі груди і малесенькі смішні рученята. Жовті трусики, сині шкарпеточки, сині трусики, жовта шкарпетка.
Один із них попросив у тебе тисячу доларів, сказав, що знає винного. Сказав, що все вирішить так, як треба, і відповість на всі питання. Ти віддав гроші. За два тижні знову побажав зустрітися з працівниками закону і правопорядку, але тебе до них просто не пустили. Ти чекав біля входу у відділок. Увечері дочекався, але краще би вже не робив цього. Тобі дісталося добряче, але живий залишився.