Тут Габа подумав, а чи не заплакати йому раптом (під одинадцятий).
— Припини, — суворо промовила Голова, — навіть не думай! Згадай, молодий стрільцю, обличчя свого батька.
— А таблицю Брадіса не пригадати? — мляво почав пручатися в залізних обіймах Габінський. — Дай я злізу, тварюко, сяду в крісло.
— Добре масло, кажу, тут у вас, у Києві, — КБ впала у продавлений фотель, почала вибирати з риби кістки та з насолодою обсмоктувати кожну з них.
— За маслом на Героїв Дніпра треба йти, — порадив Габінський і розлив по чарках.
— Для чищення та змащування, — пояснила КБ, — забезпечує легку чистку зброї.
— А я все думав, чим від тебе тхне.
— Що поробиш, війна.
— Я не вмію вбивати.
— Розкажи мені ще, — зауважила КБ, — любиш ти чи ні. А я послухаю.
Габінський відчув тривогу. Темні, як ніч, кобилячі очі дивилися пронизливо й іронічно.
— Слухай, давай вип’ємо, — запропонував Габінський.
— Обов’язково, вип’ємо та ще наллємо, — погодилася КБ, — бо ця казка в нас до ранку.
— Про що ти?
— Як це про що, — КБ вихилила чарочку і запалила, ядучий зеленуватий дим кільцями висів над столом, — про дітей.
— Про яких ще дітей? Що ти верзеш?
— Ну як, про яких. Старшій Ліді — шість років. Близнюкам Мар’яні та Лесі — п’ять. Два брати — Олексій та Іван — так до кінця життя і залишилися разом.
Зірки різнокольорові висипали на небо. Цвірінькали і дивились, як діти гріються білим та жовтим полум’ям. Димом вилося і звивалося їхнє прожите невеличке життя навколо того, що ще вранці було батьківським домом (ой у Лубнях крутоярих у високім замку). Вони сиділи біля догораючих балок колишнього ґанку (з протилежного боку лежали згорілі тіла їхніх батьків), коли з темряви від надрічних засніжених горбів до палаючих руїн садиби піднявся Маркус Прочанин (сидить пишний князь Ярума на тисовім ґанку). Старий дід. Блищав маленькими очима, втопленими в череп, щільно обтягнутий брунатною шкірою (сто двадцять літ живе чернець мовчущий), вітер розвівав навіть не білу, а вже майже зелену бороду.
Постояв тихо хвилинку віддалік, роздивляючись, і тільки потім підійшов до дітей. Мовчки обійняв старшу Ліду. Мар’яна та Леся самі вчепилися в нього.
— Біднесенькі! Змерзли, мабуть.
— Ой змерзли, — заплакав Іван. — Там, — вказав він пальцем, — там наші батьки лежать…
— Нема вже там ваших батьків, і нікого-нікого там уже нема! Не плач, хлопче, натщесерце, не треба, — Маркус узяв Івана на руки. — От з’їси кашки, вип’єш молочка, в мене ще десь півлітра буде, зігрієшся, а потім уже обнімемося і поплачемо разом. Пішли, діти, до мене. Тільки тихо, спочатку понад рікою, а потім по кризі. До перехідки нам шляху немає. Не хочу, щоб нас хтось побачив із села.
І вони пішли (і звуть його Мовчальником спасенним). Снігами, малесенькими стежинками, відблисками зоряного світла, що клубочилося і мерехтіло темно-синіми та жовтими візерунками просто під ногами. Річка, хоч і стала ще на Покрову, під ногами відчувалася як жива, могутня, вічна, бездонна. Там, де мало починатися в неї дно, насправді починалося зоряне небо. І над головами, і під ногами кружляли колами своїх мелодій далекі зірки та планети і співали, що Божий світ, як Великдень, а Україна — вулик (і люди, як люди).
Діти йшли, і до них підпливали, і крізь товщу льоду вдивлялися просто їм в очі задумливі русалоньки, великі грайливі риби, синьоокі підводні птахи, червоні черепахи, смарагдові водяні півні, жовто-зелені та мармурові леви. А між ними можна було побачити тата й маму. Вони усміхалися дітям, утішали, розказували та показували щось приємне, хоч і не дуже зрозуміле. Маленький Іван поклав голову на плече Маркуса, заплющив очі, уважно прислухаючись до татових слів (Київ — велике, нестерпно прекрасне, хоча й занехаяне українське місто). А потім розплющив їх, бо йому справді стало цікаво (тато розказував малому історію Святошинсько-Броварської лінії), як і навіщо метрополітен функціонує. Далі вони полетіли над Київщиною. Іван Єгорович побачив і Колонщину, і Гавронщину, і хутір Пороскотень (літературна Мекка місцевих лісів), Близькі й Далекі Дачі. Потім, майже засинаючи, сміявся, дивлячись, як п’яні в зюзю слюсар Василь і пан Петракіс шукають у колекції мисливської зброї пана Петруччо (ще позавчора отутечки висіла) Remington 870 «Wingmaster» і ніяк не можуть знайти. Потім заспокоїлися, знову випили і поснули.