Учора він був несамовитим у коханні. Справжній Бахус. Він же ж Вакх (Караваджо, близько 1596). Любив її до нестями. До солодкого гуду в нічному вишневому просторі крові. Отже, щось не сходилося, але Габа не переймався цим. У житті переселенців усесвіту багато загадкових речей.
Побачивши сакральну будівлю «Карматауну», Габа усміхнувся їй, як живій істоті. І раптом йому захотілося завітати на роботу. Забігти буквально на хвилиночку до «Красивого і Корисного», вдихнути запах ніжної делікатної цибульки, торкнутися сухих і чистих коренеплодів вимитої моркви, побачити цукор у хрустких пакетах, макаронні вироби, горіхи та гіркий шоколад. Почути неквапні музичні композиції, що їх постійно транслювали у залах маркету. Такі беззмістовні, такі дурні, вони (може, саме тому) до краю насичені теплом свіжої випічки, ароматом різноманітних страв, що готуються кулінарами «Красивого і Корисного» та продаються просто тут у залі, ці мелодії дуже пасують до гіркого й стійкого аромату крафтового пива, що з ранку до вечора розливається у «Красивому і Корисному», до стишеного гомону покупців і продавчинь, їхніх посмішок, неквапних балачок, облич, осяяних світлом осмисленого вибору, який, може, вперше в житті робить тут кожна людина.
Чи те тістечко придбати, чи інше, чи ковбаски, чи, може, сметанки. Горілочки? Коньячку? Риби червоної? Кав’яру? Дуже-дуже непросто зробити вибір. А з іншого боку, якщо ти вже відчув різницю між «К’янті» та «Сонцедаром», то здатен рухатися далі, у бік Свана чи, краще, Свена.
Хто такий Свен, раптом задумався Габа. Пам’ять підводила все сильніше. Чи не той турецький німець, що на Оболоні продає справжні сири? Ні, радше це олень із мультфільму «Холодне серце». А ще були Свен Перший Вилобородий, Свен Годвінсон, Свен Крамер, Свен Ірвінд, Свен Дюре. Багато у світі було різних Свенів. Урешті-решт, Габінський завжди бажав мати друге ім’я. І якби воно в нього вже було, хай би тоді люди його звали Свеном. Це дуже проста, дуже хороша назва для простої людини. Тим більше для її підвиду «людина проста переселена».
Заходить, скажімо, до «Красивого і Корисного» Томас Вінтерберґ і каже: «А хто там між рядами йде з візочком цукру й картоплі? За рухами бачу, людина інтелігентна, освічена, проста, переселена, але ж у неї є власне ім’я?» — «А, — відповідають хором працівники «Карматауна» і всміхаються, — це ж наш Свен — північний олень, холодне серце, льодяні яйця, син Снігової Бджоли, коханки Рене Декарта, і Короля Першого Шубіна, старовинного вугільного монстра на прізвисько Добрий».
О, каже Вінтерберґ, yes, I see, тільки перекажіть йому, що рушницю, яку він сховав на пляжі у лісочку біля води, обов’язково хтось знайде, і з цього виникнуть великі проблеми. Люди Європи скажуть йому, що він терорист, і тоді краще було б йому вже стати котолупом та чехознавцем.
Свен Габінський тихо всміхається, під’їжджає на своєму візочку ближче до данського режисера і каже: я простий переселенець із візочком, але ось що я вам скажу, пане Вінтерберґ. Мене тут дехто запевняє, нібито я вбив чоловіка своєї колишньої коханки. А хтось, як-от мій власний розум, із цього сміється (і плаче), бо ясно, що такого не було, тому що ніколи не могло статися. Я не здатен убити не те що людину, а навіть пам’ять про неї. Про ті чували з самоварами й лаптями, про гармонь і матрьошки, про шахтарський кріпкий дух і фалос, що перестав стояти в забої, повному важкої чорної пилюки та безвихідності, про страхи й любов до синьоокої дівчинки, смішної і страшної водночас, можу сказати тільки одне: все це вигадала моя дивна нова проукраїнська пам'ять, а точніше, Гермес ібн Трисмегіст, старий кобзар, мудак і п’яниця. Краще нам усім буде забути про нього, вдати, що його не існує у всесвіті. Бо нічим іншим його до тями привести не можна.
Вінтерберґ бере в руки пляшку віскі прямо з поличок, що простягнулися у безкінечність від станції метро Мінська до станції метро Cardinal Lemoin, відкручує її, протягує Свену. Пий, хлопче, каже, вже весна, вже красна, із стріх вода капле. Молодому козакові мандрівочка пахне, погоджується Свен і робить довгий ковток, чистий, як сльоза. Потім мовчить хвилинку, роздивляється світло, що тече крізь великі вікна. Знову сміється.
А може, я й убив. Навіщо мені сперечатися. Може, і так, хоча я цього не пам’ятаю. З іншого боку, я ж не пам’ятаю не тільки це, а, скажімо, і битву Давида з Голіафом необрізаним. Та це, звичайно, не значить, що вона, ця велика битва, не відбулася. Вся історія людства, ця картопля і прекрасний цукор, ці родзинки і запашні апельсини, які кожному притомному переселенцю так нагадують абрикоси, свідки того, що він, цей великий двобій, відбувся насправді. Ну ясно ж, бо якби Ізраїль не переміг тоді, зараз у нас не залишилося б жодного шансу.