Охоронці на вході впізнали Габу і привіталися. Касирки теж усміхнулися, провели поглядом і почали жваво щось обговорювати, сміючись вголос. Ну, то таке, хай дівчата посміються. Вхід службовий. Другий поверх. Ось і кабінет Петра Петровича. Габінський постукав і зазирнув. Петрович сидів за своїм величезним столом, за ним на стіні в замкнених прозорих боксах висіли рушниці, давня пристрасть Петра. Якщо ти військовий, то ти любиш знаряддя для вбивства до самої смерті. Чи воно любить тебе. А навпроти нього сиділо якесь дівчатко і приємно усміхалося.
— Вибачте, — сказав Габа, вдивляючись сухими очима в знайому постать, — я за дверима постою трохи, почекаю.
— Нічого-нічого! — крикнув Петро Петрович. — Заходь, Габінський, ми з Мартою Олександрівною вже закінчили. Тим більше, що в мене до тебе розмова.
— Дякую, пане Петре, — Марта Олександрівна усміхнулася Петровичу, — сподіваюсь, що до мене з вашого боку не буде жодних нарікань, — скоса глянула на Габу, презирливо скривила губи і вийшла з кабінету.
— Це хто? — сказав Габа, коли за нею причинилися двері.
— О Господи, Габінський, — похитав головою Петрович, — це Марта, наша нова співробітниця з кулінарного відділу, ти її вже тиждень знаєш. Що з тобою? Знову голова?
— Ага, — визнав Габа, — нова співробітниця. — І подивився на власні тремтячі пальці. Вони були задовгі як для пана, що кожного дня возить металевим візочком цукор і картоплю.
— Що там твій психіатр каже? Які в тебе перспективи?
— Незвичайні, — кивнув Габінський, — тобто хороші, дякую.
— Я от хотів тебе запитати, чому ти з племінником моїм ніяк не зв’яжешся? Чи, може, краще він тобі зателефонує?
— Племінник? — підняв брови Свен.
— Йой, друже, — Петро Петрович підвівся з місця, відкрив шафу, налив собі трішечки віскі, підійшов до Габінського і поплескав його по спині. — Ти мене дивуєш. Я тебе просив допомогти Колі Лукіну, племіннику моєму, з іспитом із філософії. Вони з Криму переїхали сюди жити, і хлопець нервується. Аспірантура для нього дуже важлива річ, і вчиться він добре, але от філософію треба складати саме українською. Розумієш, у чому річ? Ти вже третій тиждень поспіль тільки обіцяєш йому зателефонувати…
— Коля Лукін? — повторив Габа.
— Так, саме, — Петрович сьорбнув віскі й подивився на годинник.
— Значить, Оле-Лукойє — це може бути просто Коля Лукін?
— Друже, — терпляче усміхнувся Петрович, — не в курсі, про яку Олю йдеться, але племінник у мене один, і я йому як батько. Розумієш?
— Так, пам’ятаю, він сирота, тому з самого дитинства, щоб якось боронитися від злих людей, мав займатися томасом де торквемадою і мікеланджело антоніоні.
— Про торквемаду не знаю нічого, — спохмурнів Петрович. — Але повторюю, в нього просто на носі аспірантський іспит, і ти пообіцяв його підготувати. Українська ж у тебе за останній рік поліпшилася просто реально страшно наскільки. Ти вже говориш, як справжня людина, як бісів Anatomically modern humans, як неперевершений Homo sapiens sapiens. А філософія, наскільки я розумію, твоєму мозку заміняє нейрони. Андестенд?
— Розумію-розумію, — кивнув Габа, — добре, я не проти, можна починати коли завгодно. Можна сьогодні, можна завтра, але краще вчора. Вчорашній день більш пасує для філософських штудій. Якось природніше почувають себе як викладач, так і студент, коли все вже прожите, нових сенсів не виникає та й виникнути не може. Ви сідаєте на балконі, п’єте віскі й неквапливо з’ясовуєте, що там і до чого.
— От і добре, він тобі зателефонує сьогодні. То вже почніть нарешті.
— Добре, — сказав Габінський, підвівся і, як завжди, став роздивлятися рушниці, що висіли в прозорих замкнених стелажах на стінах.
Ніколи до переїзду в Київ його не приваблювала зброя, а от опинившись у цьому прекрасному місті, він, бувало, не міг одвести очей від доброї рушниці, якщо, звичайно, вона потрапляла йому на очі. Габа не пам’ятав, коли це сталося точно, але так чи сяк, а Петрович помітив увагу й зацікавленість Габінського і почав заохочувати його їздити разом до тиру, розташованого поза містом. Почав розказувати та показувати, як і що робиться з кулею, коли вона вилітає з дула і летить, наповнена сяйвом та світлом, у ціль, яку обрала для себе. А коли Петракіс і Габа вже по-справжньому заприятелювали, вони майже кожного тижня виїздили далеко за Київ і стріляли просто в лісі по різноманітних повітряних кулях — синіх, червоних, золотавих. Василь-винахідник надував їх і випускав на волю. Кулі повільно злітали вгору, тріпотіли, пронизані сонячним сяйвом, і летіли, летіли, летіли. Кандидат наук виявився завзятим стрільцем. Як помітив, до слова, пан Василь, йому навіть пасувало, що він завжди замружувався, коли стріляв. Це підкреслювало його беззахисність та відчайдушну інтелігентську вдачу.