— Це добре, що ти не дивишся, куди саме стріляєш, — казав пан Василь, — так і треба.
— Але ж мені здавалося, що треба цілитися і тільки потім стріляти? — соромився Габа.
— Стріляти, дивлячись, куди стріляєш, може кожна тварина, а влучити в ціль, навіть не уявляючи, яка вона, — це завдання для справжнього стрільця.
Габінський поклав долоні на скло вітража. Воно було холодне.
— До речі, — Петрович теж підвівся, — у мене на дачі пропала рушниця після того разу, як ми з тобою і Василем туди їздили. Пам’ятаєш? Це було саме у твій день народження. Ще у листопаді. Тобто я не знаю, коли точно це сталося, нічого не хочу сказати, але, здається мені, що саме відтоді я її не брав у руки. — Петро помовчав, подумав. — А тут, розумієш, тиждень тому кинувся, а її немає. І згадав, що ми вже з Василем якось її шукали. Ти повинен пам’ятати. Ми втрьох, мабуть, добу пили у Києві, а потім на таксі туди поїхали. Пам’ятаєш дачу?
— Яку дачу? — наморщив лоба Свен.
— У Публієвому-Нероновому, — терпляче повторив Петрович. — Ти раптом не знаєш, куди вона могла подітися? Тобто не дача, а рушниця. Вже шукав-шукав… А потім згадав, що ти перший встав, каву нам з Василем робив, похмелятися відмовився і поїхав додому. От власне тому і запитую. Не тому, що я тебе в чомусь підозрюю, але все ж таки, що ти мені можеш на це сказати?
— Remington 870? — кивнув Свен. — Помпова рушниця з підствольним трубчастим магазином?
— Так, — сказав Перович.
— Замикання бойовою личинкою, розташованою в затворі, ствольна коробка сталева, магазин трубчастий на вісім патронів, розташований під стволом?
— Саме, — підтвердив Петро.
Свен подумав, помовчав.
— Ні, — нарешті відказав він, — сто років уже не бачив, вибач.
— Але ж ми стріляли з неї напередодні. Пам’ятаєш? Вона тобі ще дуже сподобалася. Ти казав, що вона така хороша, як рожева лялечка. Що це не рушниця, а дівчинка.
— Знаєш, Петре, — Габінський розгублено розвів руками, — у мене не дуже добре з головою. Сьогодні мені подобається дівчина, а вже завтра, скажімо, раптом виявляється, що вона не дівчина, а, несподівано, студент з Криму, якого я, на щастя своє чи на горе, ніколи в житті не бачив (радше на щастя). І це дивно, бо, як ти добре знаєш, у мене все життя одна-єдина орієнтація — метафізика Арістотеля. І вона зводиться врешті-решт до того…
— Річ у тому, — перебив Петрович, підійшов до дверей, відчинив їх і уважно подивився ліворуч та праворуч, — що саме з такої рушниці, наскільки я знаю, три тижні тому вбили Півня і Хробака. Чув про таких? Бойовики з того боку. Колишні міліціянти. Гучна справа. Про це писали на всіх сайтах новин. Читав, нє?
— Ти жартуєш? — усміхнувся Габінський. — Я і сайти новин? Слухай, Петре, може, краще розказати тобі про чергову зустріч із Кобилячою Головою?
— Повторюю, це ваші хлопці, зі Сходу, — прискіпливо вдивлявся в очі Габінського Петрович, — були на тому боці, потім переїхали сюди і тут, як це буває часто-густо, моментально знайшли собі працевлаштування і допомогу. І от їх поклали обох. Кажуть, якийсь українськомовний хлопчик років сорока зайшов по обіді до майже порожнього бару, де полюбляли сидіти ці диваки, і почав уголос читати Шевченка. Кажуть, читав із натхненням.
— Клоун якийсь, — сказав Габа, — мабуть, поезію любить. Петре, про що ми з тобою? Такі часи, що кожен третій — клоун. Давай, друже, краще я тобі про Ромео і Джульєтту щось нове розкажу, ти такого ще не чув.
— А потім цей хлопчик, — уперто продовжував Петракіс, — дістав рушницю з-під своєї шкуратяночки і пристрелив обох. Бамц і бамц. Уяви собі.
— Ага, ось що, — знудженим голосом промовив Габа, — грьобана українська тарантіна, я її впізнав. Не читай новин, Петре, читай Бодлера, я скільки разів тобі вже радив.
Петрович знову налив віскі, підійшов до Габи і знову вдивився в густі цинамонові очі, де не виднілося жодної емоції, крім великої, майже надлюдської втоми. Похитав головою і повернувся у фотель.
— Розумієш, заяву про втрату рушниці я вже подав, буквально, до речі, за тиждень до останнього вбивства. Все оформлено, запротокольовано. Мої руки чисті. І друзів у поліції маю. Так що мене все це не дуже обходить. А ти подумай, добре? Тим більше, що вчора десь на Ярославовому Валу, кажуть, ще одного тамтешнього застрелили. Притому, що характерно, з тієї ж рушниці. І в нього теж така сумна життєва історія, як і в цих попередніх. Воював на тому боці. Ну що ж, буває. Кожен іноді помиляється. Потім просочився сюди, і все в нього було нормально. Навіть прапорець у своїй автівці повісив жовто-блакитний, як вірну ознаку душевних трансформацій чи метаморфоз, що з ним раптом відбулися. І от така неприємна історія.