Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.
Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, — перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга — над головою.
Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.
Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю — у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.
На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.
Раптом Ґава згадав — існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.
Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман — то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, — витер спітніле чоло хусткою.
Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Мар’яна називала лятавцями, — обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок — він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ — правда, а що — ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно — то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча… в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.
Сулейманом керувало не тільки відчуття помсти, хоча вбитий був не лише його учнем, але й його очима, вухами та руками в Гетьманщині. Наявність людини в Батурині давала йому зайві шанси при султановому дворі, бо перетворювати прості речі на золото не вмів жодний маг. Треба було кар’єру робити. Якби йшлося лише про мертвого, Сулейман махнув би рукою — все одно назад не повернеш. Проте ці двоє зіткнулися з джинами, і, можливо, ті їх чогось навчать. Та й вони одне одного — адже не могло бути такого, аби вони вміли одне й те саме. Можуть повстати два сильних маги. Конкуренти й вороги. Треба їх знищити. Тим більше що вони прямують — Сулейман сам не зрозумів, як втямив, але втямив, — вони до Дамаска прямують.
Інший чаклун теж замислився. Що трапилося, він частково бачив у діаманті, частково відчув через коливання астралу, але частково не зрозумів. Отже, як виявилося, гонець — чаклун, причому володіє закляттям, яке чи то підкоряє змій, чи то дозволяє викликати велетенську зміюку невідомо звідки (цього маг не зрозумів). Потім, як здалося чаклунові, сердюк притяг до себе когось уже точно з іншого світу, відбивши того в Сулеймана. Насправді все було майже навпаки — лятавці від Сулейманової прив’язки відірвалися самі, проте Мусієва та Мар’янина сила подіяла на них, як певний поклик, чого вони, знесилені магічним двобоєм, не встигли навіть і зрозуміти. Але усіх цих тонкощів чаклун-спостерігач не втямив, отже запідозрив, що Мусій — чаклун надзвичайної сили, що, ясна річ, було перебільшенням у сотні разів.