Чаклун дещо знав про старого при гетьмані, навіть одного разу пробував його з'їсти — після чого місяць не міг навіть люльку свою магією запалити. Не дуже вже добре був колись навчений цей старий, проте силу мав, і захист йому хтось добре поставив.
Два чаклуни прийшли до однакових висновків, проте засоби в них були різні.
Ільченкові довелося поступитися мулом жінці, а сам він, як і хлопець-лятавець, ішов поряд.
Йому дуже кортіло запитати: «Ви ж умієте літати?», — проте побоявся. Їхали (та йшли) мовчки.
— Я гадаю, — якось весело (весело!) сказала лятавка, — що до села ми не підемо. Тоді, — вона показала на якусь споруду з очерету, — можна заночувати тут.
Мусій бажав би щось таке, де раніше ніхто не бував, та жінка спокійно пояснила:
— Тут я почую, якщо люди з’являться… за півмилі я поручуся. Але це не всюди так, бувають і такі місця, де кроків за сто, не більше. А тут востаннє люди були вісім діб тому.
Мусій зрубав підхожу за товщиною гілку, насадив на неї багнет і попрямував до річки; щоправда, минула добра година, перш ніж він здобув пристойного за розміром ляща.
Сам обмежився шматком хліба і не підходив до куреня — щоб від вогню не засліпнути. Мало що там лятавка гадає… і чи вона правду каже.
Наближення лятавки Пройдисвіт відчув потилицею, причому відчув, що це саме вона.
— Я тобі грибів принесла. Знайшли і засмажили.
Правило, що вартовому не можна їсти й розмовляти навіть у регулярних арміях, з’явилося порівняно недавно, тому сердюк подякував і закусив — головним чином, курявками,{20} але траплялися й червонюхи.{21}
Що ж, непоганий додаток до хліба.
— Отак дивишся, й забути можна, що там війна, там війна. До речі, кілька вершників не так уже й далеко, але, здається, не сюди їдуть.
Ільченко помовчав: ну що тут скажеш.
— Ти перевдягнувся.
Мусій, дожовуючи гриби, мовчки кивнув.
Розрахунок, узагалі, був простий. Коли на нашій землі подорожній папір подає людина в сердюцькій барві, то питань виникає менше. Але ж був у саквах — для подальших мандрів — турецький каптан (турки, до речі, кажуть не «каптан», а «кафтан», це ж треба додуматися так скалічити слово).
Оскільки вороги бачили, що він у барві, то тепер Ільченко позбувся її — мало хто турецький каптан носить.
Мовчанка затяглася, сердюк спитав те, що давно треба було спитати:
— Звати-то тебе як? Якщо при людях?
— Тут мене Любов’ю кличуть, а його — Богданом. Твої імена знаю. Пройдисвіт… Мені, схоже, подобається. Пройди-світ. Мусій — мусиш… пройди-світ.
Ворожбитові здалося, ніби його по голові вдарили.
— Звідкіля знаєш?
Лятавка примружилася.
— А що, вже хтось так дражнив? Красива була?
— Старшина мій говорив так: «Мусій — мусиш!»
— Не знала. Сама придумала.
— Йшла б ти спати. А хлопцеві скажи, щоб прийшов опівночі. Він також уміє людей відчувати на відстані?
Люба зміряла Мусія поглядом.
— Ну не можу ж я їм заважати. Ревнувати будеш? Якби вона була твоєю дружиною, я б заборонила, а так… Він ще не був із жінкою… Це я — заміжня.
Мусій сам не розумів, що підштовхнуло його. Чи те, що лятавка явно дражнилася, чи бажання помститися, — Мусій спробував обійняти дівчину.
Та мало не впав, бо руки схопили порожнечу.
— Швидкий який! І не побоявся ж, що в страшної лятавки чоловік ще страшніший!
Тон, яким вона сказала: «страшна лятавка» та «чоловік», не піддавався жодному описові.
Принаймні, було очевидно, що сама вона того чоловіка аж ніяк не боїться.
— Краще розкажи, де ти в рабстві був.
Про рабство довелося трохи розповісти Мар’яні, мабуть, вона й проговорилася.
Згадувати було не дуже приємно, але поступово Мусій розговорився. Він розповів навіть те, чого не казав нікому: і як страшно було добиратися до Александрії, знаючи, що коли хтось зверне увагу на погану вимову, то йому гаплик, і як потім було важко діставатися додому. І як несолодко жити обрізаному, бо ніхто не вірить, що не побусурманився.
Потім, згадуючи свою розповідь, Пройдисвіт зрозумів, що на лятавку подіяла саме його відвертість. Те, що він не став удавати із себе кращого чи сміливішого. Те, що казав таке, про що й не подумав би казати раніше.
— Бачиш, чому я не залишився в Барі? Обрізання злякався! Бо татари б не видали жодної дівки за необрізаного. А тут доля змусила.
— Пройди-світе, Пройди-світе…