Мусій зрозумів, що йому доведеться не спати й другу ніч. Треба було якомога далі відійти від цього підозрілого хутора. Добре, що вони розжилися конем, та ще й таким, що взагалі не мав жодного тавра. Ну звісно ж, що кінь без тавра дуже зручний — якщо треба його дати бозна-кому для бозна-якої темної справи.
І все ж він трохи покуняв у сідлі, але саме трохи.
Темрява згущалася, місяць та зірки щезли за хмарами, потім упали перші краплини дощу, який швидко перетворився на жахливу зливу.
— Краще бути мокрим, аніж мертвим! — перекриваючи шум, прокричала Люба на вухо Ільченкові. — І ми, зрештою, не із солі зроблені.
«То це вона викликала дощ чарами? Щоб слідів не було? А як же чаклунське замітання?» Відповідь прийшла сама собою, хоча чітко сформулювати її він би не зміг. Приблизно виходило так: кожен слід має дві складові — відбиток на ґрунті та магічну частину. Те, що ворожбити називають «сліди замітати», — маскування магічної складової. Воно діє, якщо ти сильніший за того ворожбита, що йде по сліду. Навряд чи серед живих залишилися такі, які могли б потягатися з лятавкою. Закляття, коли людина дивиться на відбиток сліду і не звертає уваги, — то зовсім інше. І діє далеко не на всіх. Тому змити дощем — краще.
— А з порохом твоїм нічого не станеться! — запевнила вона.
Мусій кивнув.
Його лядунка, виготовлена за козацьким звичаєм, тобто з бляхи, обшитої шкірою, була в цьому розумінні дуже надійна — поляки не брехали, коли дивувалися, що козаки зберігають порох сухим за будь-якої погоди.
Десь за півгодини вони побачили руїни невеликого укріплення. Мусій згадав, що за часів повстання проходив мимо і йому розповідали, як якийсь шляхтич намагався відбудувати давно зруйнований замок, проте Палій — ще до початку відкритого повстання — послав туди свою сотню.
— Нікого немає, — сказала Любка, проте Мусій усе обійшов, зазирнувши у кожний закуток.
Як і більшість українських укріплень, замок колись був дерев’яно-земляним, дерево або згоріло, або згнило, проте у внутрішній частині валу були землянки для припасів.
Богдан знову став на варту, благо дощ скінчився.
До двох землянок завели коней — в одній вони б не вмістилися, в іншій, хоча й не без труднощів, розвели багаття. Від одягу повалила пара.
Через деякий час Мар’яна підвелася і пішла до лятавця.
— Не бійся, він почує, якщо хтось наблизиться, — порушила мовчанку Люба. — А ти поспи, вимотався весь. Пітники кінські вже майже сухі. Поспи. Одяг можеш покласти ближче до вогню, я й так усе крізь нього бачу. Авжеж, і те, про що ти подумав.
Мусій ладен був провалитися крізь землю. А лятавка сміялася, але якось… необразливо. І сердюк простягнув руки, а Люба… не стала пручатися.
Було сонячно — як і Мусіїв настрій. Втоми він не відчував, хоча поспав усього нічого. І тільки поглядав на Любу — як… як… Дійсно, як на сонце. Інколи вона раптом ні з того ні з сього казала чарівним голосом:
— Пройди-світе!
А він у відповідь шкірив зуби:
— Любка!
— А що, погоню за нами точно змія передушила? І ніякої іншої погоні немає? — раптом не без злості спитала Мар’яна.
«Ти ба, а вона ревнує! Хоча сама — перша».
— Не знаю… — протягла лятавка. — Зачекайте. І попоїсти треба, й прочитати, за що ж людей-то повбивали?
Поки Богдан з Мар’яною зайнялися гусаком, що ще на хуторі позбувся голови, бо всі вирішили — птаха отруїти неможливо, тобто ним отруїти неможливо, Люба витягла папірець та шматок пергаменту, провела по папірцю долонею — і з’явилися руді літери.
Поклавши одне на одне, Мусій з Любою прочитали: «Суддя наказав знайти, хто від гетьмана ходив до варшавців».
— Суддя — то, скоріше за все, Кочубей.
— Це називається, — протягла Люба, — грати без програшу. Бо на війні завжди йдуть таємні переговори. Особливо з варшавцями, бо…
— Бо сьогодні він варшавець, завтра сандомирець, потім знову варшавець… — здогадався Мусій, який стикався з таким.
— Точно. І питати царського дозволу на кожні перемовини з кожним ляхом просто часу не вистачить. Тому, якщо рознюхати та донести… Влада й ті, хто за неї бореться, — всюди однакові.
— І у вас також? — раптом поцікавилася Мар’яна.
— А оце не твоя справа, — різко й несподівано для всіх обірвав її Богдан.
Жінка здригнулася, як від удару.
…Ані ворожба, ані прості сліди, ані розпитування не давали поки що потрібного результату. Навіть те, що Борисов запам’ятав сердюкові прикмети, зокрема він розглядів, що той лівак — тримав повіддя правою рукою, а клинок був підвішений теж на правому боці, ніхто не бачив такої пари.