Несподівано з-за повороту шляху з протилежного боку вигулькнув піший загін, який ішов відкрито, не ховаючись. Це були явно не турки, але озброєні дещо краще, аніж дербеджії.
— Арматоли? — ні до кого не звертаючись, пробурмотів Бокшич.
— Що клефти, що арматоли — різниці ніякої.
Пройдисвіт не знав, що клефти — це грецька назва гайдуків, а арматоли — створені із самих греків загони проти клефтів і що арматоли, трапляється, теж грабують.
Він узагалі мало що зрозумів, але, стиснувши рушницю та сумку з двома останніми гранатами… якщо вороги не бували у великих боях, то можуть злякатися, прийнявши за гармату… бочком-бочком підібрався до руїн караван-сараю, зайшов за ріг і раптом побачив, як рушниці прибульців (ким би вони не були) злетіли до пліч і водночас кілька рушничних дул з’явилися над купами каміння, на які перетворився колишній замок. Мусій спочатку приготувався до стрільби сам, але коли побачив, що купці не опираються, то обережно рушив далі провулком.
(Купці не опиралися не лише через велику нерівність сил, але й тому, що у Дубровнику вантажі страхувалися вже років п’ятсот, і тому гинути, захищаючи їх, не було жодного сенсу. Страхова контора заплатить!)
Тепер він утратив усе, окрім зброї, грошей та документа.
Шкіряну тубу з проїзною грамотою він давно тримав за пазухою — незручно, проте не втратиш, а то нова віла навряд чи підвернеться.
Втім, частину зброї теж втратив — мортириця залишилася на мулі, та й самих мулів уже немає — хоч пішки йди до Афін!
Але поки що треба було пішки відійти якомога далі, бо коли гайдуки (Мусій так і подумав — гайдуки!) здогадаються, що один утік, то навряд чи будуть далеко шукати.
Він ішов паралельно шляху, коли, нарешті, трапилося те, що мало трапитися вже давно: від лівого чобота відлетіла підошва.
Мусій зупинився й почухав потилицю — його ноги були не панськими, він міг іти босим і по камінню, але ж не вночі!
Він обрав позицію, де його не видно було з дороги навіть удень, сів, притулився спиною до кам’яної брили.
І знову прийшло-накотило. У напівсні (одним вухом сердюк все-таки слухав) йому ввижалися обличчя то Якова, то, частіше, Мар’яни — і він картав себе, що не вберіг їх.
Чому не вмовив Якова залишитися в Ягорлику? Чому, йолоп, дурень, віслюк, стріляв у рибину? Ах, їсти закортіло! А тепер Мар’яна мертва…
(Інколи з’являлася думка, що раз уже розбійники знаходилися так близько, що почули постріл з пістоля, то табір вони все одно виявили б. Проте Мусієве сумління цю думку гнало.)
Водночас було таке враження, ніби його обступило щось, чому він і назви не знав. Як не знав, до речі, що сидить на місці, де ще тисячі років тому існувало святилище, потім грецький храм…
Начебто щось рухалося та шепотіло вночі.
Це щось намагалося йому, Мусію, щось повідомити.
Він не міг зрозуміти, але чомусь не боявся.
Несподівано до його вух долинула тиха далека пісня.
Він не міг розібрати слів, проте йому здалося щось рідне в тих звуках. Сердюк уже підхопився, аби рушити на голос, проте боса нога вдарилася об гостре каміння, і разом з болем прийшла думка: а що, коли його нечиста сила заманює?
Потворник присів знову, проте пісня наближалася.
Несподівано він розібрав слова…
Мусій підскочив. Він не міг інакше! Не мало значення нічого більше — ані можливі жарти нечистої сили, ані те, що розбійники були не дуже далеко.
— Агов! Ти де? Йди на мій голос!
Невідома в темряві жінка зойкнула, сердюк зрозумів її правильно, сам щойно про нечисту подумав:
— Та не бійся, я свій, козак я! Отче наш, іже єсі на небесєх…
Пролунав зойк, потім якесь бурмотіння, і, нарешті, з темряви вийшов… вийшла… старий чи стара… в лахмітті. Ільченко не зразу зрозумів, що старий, і не одразу втямив, що означає його нерозуміння.
— Як тебе звуть? — писклявим голосом почав євнух.
— Мусій.
— А мене Дмитром… звала мати. Стій! Ти що, потурнак?
Колишній Дмитро лише зараз розгледів Мусієву чалму.
— Та ні! То, — сердюк підніс руку до голови, — то пусте.
— Слухай, а може, ти мені снишся? Я вже й позабував, як наші виглядають, то, мо’, ти й мені снишся напівтурком, га?
Мусій зітхнув. І сказав те, чого не міг, не мав права, не повинен був говорити:
— Настільки не снюся, що візьму тебе із собою.
Нещасний здригнувся, неначе від удару, але швидко опанував себе:
— А кому я там потрібен?