То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.
Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.
— Мусив мати сотні років, — сказав він через хвилину-другу. — Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелястої маківки гори, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин — для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, роблячи його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було жодних ознак життя. Жодного сліду бодай когось.
Я стояв, дивився на маківку, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, окрім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих щілинних вікон і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і зараз вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…
Його слова були простими, звичайним викладом фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка під час їхньої відпустки вийшла зранку, покликана друзями. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте Веріта, по вежі, по вузьких вікнах-щілинах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.
— Я сидів там весь день, — казав Віктор, — але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні виступаючих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте Веріта.
Години тяглися за годинами, а я далі чекав. Холоднішало, і, разом зі зростанням моєї тривоги, прискорився й час. Сонце швидко хилилось до заходу. Змінився колір маківки. Не було вже того сліпучого блиску. Тоді я почав панікувати. Підійшов до стіни і закричав. Обмацував руками стіни, але не було входу, нічого не було. Мій голос луною повертався до мене, знову й знову. Глянув угору — і побачив там ті ж самі сліпі щілини вікон. Я почав сумніватися в історії старого, у всьому, що він сказав. Це місце було безлюдним, там уже тисячу років ніхто не жив. Монастир був збудований дуже давно і спорожнів. Анна взагалі ніколи сюди не приходила. Вона впала, на тому вузькому виступі, де закінчилася стежина і провідник мене покинув. Вона мусила впасти у глибоченну прірву, там, де біля південного плеча гори починався хребет. Те саме трапилося з іншими жінками, які йшли цією дорогою, з донькою старого, з дівчатами з долини, всі вони упали, жодна не дійшла до маківки, тут між піками.
Цю непевність легше було б витримати, якби до голосу Віктора повернулася первісна напруженість та ознаки нервового розладу. Але це було так: він сидів у лондонському санаторії, у простій, нічим не примітній кімнаті, серед рутинних медичних баночок і пігулок на столі поруч із ним, із Вігмор-стріт долинав вуличний шум, а його голос був таким самим монотонним, як цокання годинника. Природніше було б, якби він раптом обернувся і закричав.
— Але я не зважувався повертатися, доки вона не вийшла. Я мусив далі чекати там, під стіною. Хмари наді мною згустилися й посіріли. Добре знайомі мені вечірні тіні виповзли на небо. Якусь мить маківка, стіна, вікна-щілини були золотими, а тоді сонце раптово зникло. Сутінків узагалі не було. Холодно, ніч.
Віктор розповів, що залишився біля стіни до світанку. Не спав, ходив туди-сюди, щоб зігрітися. Коли настав світанок, він геть перемерз, усе тіло стерпло, а голова паморочилась від голоду. Він мав з собою лише їхню обідню перекуску.
Здоровий глузд підказав йому, що чекати ще день було б божевіллям. Йому слід повернутися до села по харчі та воду, і, якщо це можливо, зібрати там людей для пошукової групи. Коли сонце зійшло, він змушений був покинути маківку. Все, як і раніше, огортала тиша. Тепер він упевнився, що за стіною не було нікого живого.
Він обійшов довкола гори, вийшов на стежку і, у ранковому тумані, пішов униз до села. Його зустрічали. Так, наче очікували його приходу. Старий стояв біля входу до своєї хатини, а довкола нього зібралися сусіди, переважно чоловіки й діти.
Першим Вікторовим питанням було: «Моя дружина повернулася?» Попри все, коли він спустився з вершини, до нього повернулася надія. Можливо, вона взагалі не підіймалася на гору, пішла деінде і повернулася до села якоюсь іншою дорогою. Але, коли він побачив їхні обличчя, ця надія розвіялась.
— Вона не повернеться, — сказав старий, — ми ж вам казали, що вона не повернеться. Вона пішла до них, на Монте Веріта.
Віктору вистачило розуму попрости їсти й пити, перш ніж вступати в суперечку. Йому все дали. Стояли поруч із ним, співчутливо приглядаючись. Віктор казав, що найболіснішим для нього було побачити Аннин багаж, її матрац, пляшку для води, усілякі особисті дрібнички, яких вона не взяла з собою.
Доки він їв, вони стояли поруч, чекаючи, коли він заговорить. Він усе розповів старому. Як чекав увесь день і всю ніч. Як не почув жодного звуку, не помітив ані знаку життя із вікон-щілин на маківці Монте Веріта. Час від часу старий перекладав усе, сказане Віктором, сусідам.
Коли Віктор закінчив, старий сказав:
— Усе так, як я говорив. Ваша дружина там. Вона з ними.
Нерви Віктора не витримали, він закричав:
— Як вона може бути там? Там немає нікого живого. Там мертво, там порожньо. Це місце мертве вже багато століть.
Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.
— Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Вони пішли туди й чекали, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю, багато років тому, коли покликали його дружину. Вона ніколи не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте Веріта не повертається.
То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.
Старий похитав головою, — лагідно, співчутливо.
— Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південну сторону, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх там не було. Вони на Монте Веріта, у «sacerdotesse».
Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а, якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де його знали, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.
— Тіло моєї дружини на цій горі, — сказав він. — Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.
Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.
— Ця дитина, — сказав він Віктору, — бачила і розмовляла зі «sacerdotesse». Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам, що бачила.
Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки раз повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку, він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном.