— Я з подружками була на Монте Веріта. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблудилася, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були одягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарнішими, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте Веріта, вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.
Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.
— Даруйте, — сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.
Дівчинку покликано ще раз, щось їй наказано, вона одразу ж вибігла з дому і щезла.
— Там, на Монте Веріта, їй дали низку камінців, — сказав старий. — Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.
Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, — щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені вручну і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерною, навіть ювелірною. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.
— Вона могла знайти це на схилі гори, — сказав він.
— Ми такого не робимо, — відповів старий, — ні люди з долини, ані навіть у тих містах, де я був. Все було так, як вона казала: це їй подарували ті, що живуть на Монте Веріта.
Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто впертими, а їхнє марновірство було сильнішим за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.
— Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, — відповів старий.
Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, на цей раз до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі, без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.
Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні і побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, — упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте Веріта і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило маківку, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.
Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.
Третього дня, коли сонце було найсильнішим, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що заполонив його повністю, Віктор заснув.
Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на маківку, золотаву в призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.
Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.
Підійшовши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.
— Я стояв на місці, дивлячись на неї, — казав Віктор. — Мовчав. Здавалося, — щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, зірвалася й упала. А вона була там, жива. Звичайні слова не приходили. Я намагався сказати: «Що трапилось? Де ти була?» — але це було марно. Бо, дивлячись на неї, я раптом зі страшною сліпучою певністю збагнув, — усе, що казали старий і дитина, це не фантазія і не марновірство. Це правда. Хоча я нікого, крім Анни, не бачив, уся місцевість раптом ожила. Бозна скільки очей дивилися, спостерігали за мною з тих вікон-щілин. Крізь стіну я відчував їхню близькість. Це було дивно, жахливо і реально.
Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.
— Вона була не в своєму власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодше, але якось жахливо суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:
— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.
Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.
Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?
— Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? — сказав він, дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного цими людьми.
— Бо це єдино можлива річ, — відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, вона посміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. — Зі мною все гаразд, милий, — сказала вона. — Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.
Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.
— Ти хочеш сказати, — озвався він, — що залишишся тут назавжди?
— Так, — відповіла вона, — для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливим. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце — рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте Веріта.
Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила — і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.
— Ми з тобою, — сказав він, — читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати для опису її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження — Преображення. Щось — з-поза нашого світу — наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати — неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.
Він казав, що його охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він нічого не може вчинити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди, минають останні хвилини і ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона посміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами вона має все, чого потребує.