Я не можу перевести подих, Іґа кришталево сміється. «Laß mich gehen», співає варшавська наслідувачка Зари Леандер, а може, то співає сама Леандер?
Дивишся на сцену. То вона. У Варшаві? Так швидко після війни? Чи то вона? Вона чи не вона?
Я знаю, Костоньку, а ти не знаєш і не дізнаєшся, а я тобі не скажу. Бо не вмію.
Батько раптом змінюється. Починає вести Саломею паркетом, вести її до мене та Ідзі, наче досвідчений світський лев. Такий він і є. Коли ми вже близько, він подає мені адресу, Шуха, 16, не пояснює, але я розумію.
— Генеральський будинок? — ти встиг здивуватися, поки вас розлучив ритм танцю.
Іґа кришталево сміється. «Laß mich gehen». Хочеш утекти.
Урок значно пізніший. Роль жінки на балу пасивна — вона чекає, поки її запросять до танцю. За жодних обставин партнер не може залишити свою даму посеред зали, він мусить відвести її до стільця.
Вириваюся, викручуюся з обіймів Іґи.
Великою нетактовністю, хлопче, нетактовністю та доказом поганого виховання є цинічні розмови чи двозначні вислови в присутності жінок, навіть незнайомих. Той, хто направду має в собі польський дух, таких розмов не веде.
Was ist… цинічний? Ми тут розмовляємо польською, хлопче. То що то таке, ті цинічні розмови, пані Бєльська? Дізнаєшся свого часу, точно дізнаєшся. Але спершу навчишся пристойно розмовляти польською. На письмовім столі лежить лінійка.
Проштовхуюсь поміж пар у танці, штурхаю Саломею, штурхаю офіцера в сірому мундирі, котрий — п'яний — щось кричить мені вслід, щось вельми неґречне, не переймаючись тим, що до нього тулиться дама, чи радше дамочка.
Добігаю до дверей, східці, вулиця.
А Бєльська на те: з давніх-давен поляки славились поміж іншими народами своїм рицарським ставленням до жінок. Ми можемо пишатись тим, що про нас так думають, але тому тим паче ми повинні розвивати в собі цю чесноту, як одну з тих, що вивищують нас понад усіма закордонами.
— Відійди від мене, стара відьмо! — кричиш, Костику, притискаючи кулаки до скронь твоєї зболеної, запамороченої голови.
Приглядаючись до присутньої публіки, нескладно констатувати, що в цьому людському ґроні немає людей насправді добре вихованих, бо жоден із таких не дозволить собі порушувати народний звичай, навіть якщо й не є релігійною людиною, каже пані Бєльська в твоїй голові.
Звідки вона тепер, вона ж не була ніяким прокляттям мого дитинства, я з нею мав лише кілька уроків, вона мене не мучила, не під’юджувала, я її не згадував уже сам не знаю скільки років, а тут раптом з’явилася, тут мене під’юджує, я чую її голос так виразно, наче її уста промовляють ці слова всередині мого черепа. Я біжу.
Жінка не дарує чоловікові своє фото, якщо їх не єднають якісь ближчі стосунки.
Спотикаюся, перекидаюся, на вулиці вирва, воронка від бомби, падаю в бруд, вимастився з ніг до голови. Пишучи до знайомих осіб у якійсь справі, що вимагає відповіді, не слід класти в конверт поштову марку на ту відповідь. Це можна зробити тільки в листуванні з особами з нижчої сфери.
Вигрібаюся з помиїв, підводжуся, а в очі мені дивляться два багнети.
Крики німецькою. Хто направду пройметься польським духом, той знає, що повинен пишатися великими досягненнями нашої вітчизни. Ґдиня є гордістю кожного поляка, повтори.
— Ґдиня є гордістю кожного поляка, — кажу я.
Чорні оченята стволів за вістрями багнетів, котрі я бачу з нечуваної перспективи. А далі темні постаті, плащі, шоломи, кричать німецькою.
— Підпоручник резерву Константи Віллеманн, дев’ятий полк уланів малопольських, доповідає.
Кричать.
О Боже, та то ж німці!
Сягаю до кобури, немає кобури, я, мабуть, десь загубив кобуру, загубити пістолет — то сором, великий сором, хоч то мій, приватний пістолет, то не Річ Посполита мені його купила, а я сам собі його купив.
— Вогню! — кричу.
Чота не стріляє. Може, вже не мають амуніції. Будемо атакувати.
Коли чота доходить до місця, з якого має переходити в наступ, командир чоти наказує: «Чота у наступ — клусом — марш!»; верхівці рушають належним кроком, перевісивши списи на стегно і взявши шаблі до бою. Коли наближаємось на відстань близько двохсот метрів до супротивника, командир чоти наказує: «Чота — марш-марш!»; на цю команду верхівці, беручи списи до бою, з вигуком «ура!» чвалом рушають на супротивника.