— Спи, Константи, — каже мій батько польською, або Іґа те каже, або пані Бєльська.
Жінці не личить курити надворі.
Кажи, Константи. Що маю казати? Хто ти є? Поляк маленький. Поляк маленький. Кров і шрами.
Чорнота.
А потім прокидаюсь, і вже ранок, але ще дуже сірий, і та сірість вливається крізь вікно до кімнати, стікає по стінах, просякає мені крізь очі до мозку, я піддаюся їй і знову засинаю.
І знову прокидаюся, сірість уже проясніла, а я різко пригадую собі вчорашню ніч. Усе.
Іґа. Саломея. Наркотики, знову. Батько.
Боже милий, у котрого я не вірю, батько. Мій батько живий.
І що з того?
Багато що з того, Константи. На небосхилі над тобою стає тісно. Твоя матінка в мундирі NS-Frauenschaft, твоя матінка, котра тепер знову стала Катеріне Віллеманн, такою, якою народилася в домі ґливицького містянина, має трохи поступитися ясним небосхилом тому скаліченому, декласованому аристократу, має вивільнити йому місце над тобою, Костоньку.
Хочеш ти їх там чи не хочеш — вони є.
Але, може, я просто міг би вдавати, що його немає. Чи хочу я вдавати, що його немає, що я маю з ним спільного? Нічого.
Іґа. Де ж Іґа?
Встаю і розпадаюся, як розбитий дзбанок, тому сідаю на ліжку. Хочу води й аспірину, тому встаю знову, поволі, спираючись на стіни, поволі йду до ванної. Нудота, тому блюю в умивальник. Голову ніби взято в лещата, тупий, рівний біль, п’ю воду з крана, бридка, руда, але є, тож я п’ю, з’їдаю два останні довоєнні аспірини, слоїчок кидаю в умивальник, скло дзвенить об порцеляну, в моєму черепі дзвенить, відлунює, ніби голки.
Випив би кави, але немає кави. Вода тепла? Є. Тому приймаю гарячий душ, стоячи у ванні, стою під гарячою водою і стою, аж моя шкіра паленіє червоним, а потім холодна вода, аж кричу, така холодна.
А потім у недбалому негліже виходжу в кухню, а там Іґа, крутиться і з нічого лагодить собі снідання. Варення, легенький чай, кусень хліба розрізає ножем навпіл.
— Добридень, Костоньку, — каже вона, а я вже знаю.
— Добридень, Іґо.
Знаю, пригадую собі: я кликав її вчора, хотів її вчора, пожадав її, все ще хочу її та жадаю її.
Я надто слабкий, надто втомлений, аби наодинці змагатися з цим: бо Геля, бо Яцек, бо все, бо наше спільне, хороше і погане минуле. Тому кажу, так просто:
— Кохаю тебе, Іґо. Хочу тебе.
А вона дивиться на мене, геть не здивована.
— Ти вчора казав.
— Так.
— Я думала, то від алкоголю та опію.
— Ні.
І дивиться далі, геть не здивована, дивиться препильно, ніби хоче мене своїм поглядом притиснути до стіни, ніби хотіла мене тим поглядом розбити.
— Нащо ти це робиш, засранцю? — питає страшним голосом, а я розумію.
Отак просто зрозумів, Костоньку, зрозумів, що вона тебе кохає. Що завжди тебе кохала, але змогла визволитися з тих пут, але так, кохає.
Їмо в мовчанці. Їжі небагато.
— Мушу повертатися до Яцка, — каже Іґа.
Киваю, так, мусиш повертатись до Яцка, ти потрібна Яцкові, ти мусиш витягти його з тієї чорної ями, у якій він тоне, якщо не ти, то хто, Іґо, може, з моєю незграбною допомогою?
— То я вже піду, Константи. Вже мушу йти, — каже Іґа.
Я встаю провести її до дверей, і вже коли біля неї, близько, вона дивиться на мене, а я знаю, пам’ятаю той погляд.
Обіймаю її, обіймаю її за талію.
— Ні, — каже Іґа. — Прошу, ні.
— Ти сказала мені, що тобі ніколи ні з ким не було так добре, як зі мною, тоді, на курорті. Над озером.
— То було давно.
— Два місяці тому.
— Курорт був давно. А ті два місяці ще давніше.
— Ти тоді брехала?
Хвилину мовчить. Нарешті каже:
— Ні.
— Раніше, ще до Кобрина, були інші, крім мене і Яцка? — по-дурному випитую.
— Ні.
— Хочеш мене зараз? — далі випитую, ще дурніше.
— Не хочу, — шепоче.
Проте не відштовхує мене.
Цілую її. Не відповідає на поцілунок, але й не змикає вуст, дозволяє мені цілувати. Я відчуваю перегар, важкий дух перетравленого алкоголю, вона ним також смердить, але мені те байдуже.
— Не роби цього, Константи, прошу, — каже вона, коли моя долоня крізь матерію сукні торкається її сідниць і грудей.
Беру її на руки. Вона легша від Гелі, Геля має мармурове тіло.
— Ні, — каже Іґа. — Ні.
Вона шепоче оте своє «ні» як мантру, як закляття. Несу її до спальні, обережно кладу на ліжко і починаю розстібати сукню.
— Ні, — просить Іґа. — Прошу, ні…
Цілую її. Вона обіймає мене за шию, відповідає на поцілунок. Цілую далі, лице, вухо, шию, ключицю та груди, котрі саме оголюю.