Я не відповідаю.
— А вугіль по десять злотих за піїсять кільо. Кого на то старчи, пане?
— Німців, — нахабно відповідаю і сам тому дивуюся.
— Но власне. Але правдоподібно, що в Спілці будуть продавати по два сорок.
— То добре, — лагідно погоджуюся.
— Але тілько по піїсять кільо на оселю. Бачиш, пане?
Слухняно підтакую, допиваю каву, встаю і йду до дверей. Коли вже маю виходити, бабеґа раптом відривається від цибулі та й запитує:
— Був-єс на войні, пане?
Знизую плечима.
— Но скажи, пане. Був-єс чи нє?
— Був.
— Офіцір?
— Резерву.
Вона хвилину мовчить, придивляється до мене, ніби хотіла мене спіймати на якійсь брехні.
— Пане офіцір, чо ми ту войну програли-сьмо?
— Не знаю.
— Мій Єжик ше не вернувся. В уланах був.
— Який полк? — питаю, щоби створювати ілюзію доброзичливості. Щирості.
— Або я знаю, котрий то полк. Улан. У мундурі так файно виглядав, як мальований.
— Чоловік?
— Синочок, єдиний. Вітець його вже не жиє, вмер мені, шельма, бо пив. А хлопцю дев’їтнаціть, файний, сильний, так на него ззиралися, аж ну! Кілько він тамка вже панєнок попсув, то довго рахувати, соколик мій. А вони курви.
Я з подивом киваю головою, баба приймає мій подив.
— Курви. А він іще вернеться, — кажу, бо полюбив того її хвацького Єжика.
— Не вернеться. Мала-м сон.
Киваю.
— До побачення, — кажу.
І жіночка без слів повертається до цибулі, виходжу, трохи приголомшений тим її Єжиком.
А чому Єжиком, про котрого я все знаю, бо на те я і є, аби все знати, а не всіма тими, чию смерть ти сам бачив, чому не Гаврилюком, убитим у Варшаві на штурмі, маленька дірка в чолі, чому не товстим, мордатим Бочьонґою, котрий зник у вибуху бомби, чому не думаєш про них? Ти бачив їхню смерть, ти стирав рештки Бочьонґи зі свого французького шолома, кривава каша, змішана з рештками мундира і якимось матер'яним паском, чому не його смерть тебе переслідує?
Або того німця, котрого, як тобі здається, ти вбив, але не вбив, тому загалом ти тоді Інженерові не брехав, коли казав, що нікого не вбив на війні, бо не вбив — його вбив рудий Ковальчик, ви стріляли обоє, ти промахнувся, а Ковальчикові було байдуже, тому хоч він і знав, що то він влучив, однак привітав тебе, влучили, прошу пана, пане поручнику! Ти потім навіть огледів того німця, він був старший, ніж ти, сіро-зелена куртка, сірі штани, закривавлені груди, на грудях розбитий кулею лорнет.
А зараз ідеш собі Маршалковською, і мертвий для тебе Єжик, котрий не повертається з війни, а матері снилося, що він убитий.
Тож і для мене мертвий Єжик, котрий не повертається з війни.
Зґвалтована Варшава дражнить мене вже менше, я вже звик. А якби зґвалтували мою дружину, якби в її животі росла не моя дитина, я б також звик?
Якби ти тільки міг мене почути, я б охоче відповіла тобі на те питання, дурний Костоньку. Але ти не можеш, не можеш… Іще не можеш. Іще не час на те, щоб ти мене чув, любий мій.
Тож ти йдеш далі Маршалковською, йдеш поволі, ніби на прогулянці, поруч сіро-зелені мундири женуть жидів до роботи, а тобі загалом не дуже їх і шкода, і жидів, і погоничів, бо й себе самого не було би шкода, ні якби тебе гнали, ні якби ти гнав. Трусяться пейси, бороди чорні та руді, певно, ці лейби зараз уперше в житті візьмуться до фізичної праці. Лагодять знищений, перекопаний хідник, стараються лопатами й кайлами. Нещасні, незграбні, шкіра та кістки. Бачиш усіх тих гендлярів та їхні тонкі руці, звиклі до рахунку доларів та діамантів, до відсотків, паїв та векселів, як вони дістають тачку й лопату і далі прибирають руїни, у яких іще нещодавно ти стрілявся з німцями. Далі прокладати рейки, нехай гер Віллеманн і далі їде собі трамваєм.
Проблема надрепрезентації жидів. Чи це польська газета? Йо, так, ми забули, пане редакторе, що інтереси Польщі для вас не на першому місці, пише старий Пешковський у «Prosto z Mostu» ще в липні 1939-го, поряд із рекламою збирання коштів на апаратуру та грамофони, спереду Мосдорф, збоку Добрачинський, усі вони статечні, кремезні люди, але як же жалібно водночас пищить отой їхній антисемітизм. Гітлерівці кращі. Гітлерівці не плачуть, що жиди позабирали в них усі газети, гітлерівці самі в жидів позабирали всі газети.
Але, може, загалом і не кращі, з тим їхнім Горстом Весселем, котрий ніби став жертвою, вони теж пищать, з тими їхніми Дольхштоссом, Ґустлоффом і подібними. Велика війна плаксіїв.
О, які ж кривди нам діють!