Ти не знаєш того, любий мій, але дещо вже відбувається.
Уже з’явилась певна динаміка подій, якої ще ніхто не знає, бо вона зараз відбувається тільки вперше і залучені в неї люди ще не знають, що опиняються всередині дуже конкретної форми, можливо, їм здається, що вони діють самі, діють, бо так хочуть, бо так бажають, бо так треба. Не знають, що то мої сестри ними керують.
І ця конкретна динаміка порядкуватиме в тому місці ще добрих п’ять років, Костоньку, і зрештою її таки почнуть спостерігати, принаймні дехто, але чи матиме воно значення, те, що її бачать, чи зможуть її перемогти? Опиратися їй?
Ні.
Тож зараз Геля, після цілої ночі ридань, готує вівсянку для Юрчика, дивиться на свого сина і думає, що заразом кохає і ненавидить тебе, що не знає, хто ти, вона не впевнена, вагається, бо знає твою слабкість, Геля знає, що ти не сильний, Геля знає, що ти як трава на вітрі, вона знає. Тож намагається думати про тебе як про Валленрода, але не може прибрати з цього образу жандарма, котрий її вдарив, і коли повертається до пекучого сліду на своєму обличчі, то пригадує твій бездоганний віденський акцент, коли ти розмовляєш німецькою. Пригадує, як сильно ти намагався бути поляком. Так сильно.
Ох, якби вона розповіла про ті сумніви своєму батькові, чи то би щось змінило? Чи завагався б він у тому намірі, який уже в ньому засів, настоявся і вже пнеться вгору, поволі, але несхибно?
Міг би й завагатися; не знаю, це знання від мене приховане темрявою, бо нарешті Геля зрозуміла, що її сумніви мають зостатися тільки її сумнівами, що таємниця, яку вона обіцяла чоловікові зберігати, важливіша від її спокою, тому вона мовчить.
А поруч, у кухні, сидить старий Пешковський із розбитою, виставленою на людський огляд щелепою, сидить, мовчить і часом тільки гладить ясну голівку свого внука. І думає собі євгенічно, скільки твоєї паршивої германської блядської крові тече в Юрчикові, у його Юрчикові, котрий і слова німецькою не знає. Але ж ендеки в кров не вірять, про кров нічого не писали у «Prosto z Mostu», ні в Мосдорфа, ні в Добрачинського, ні в пана Романа, каже собі, народ — то сукупність культури, історії та землі, не крові, бо ж чи Мосдорф — то польське прізвище? Є Мосдорф, може бути і Віллеманн. Ще батько Мосдорфа був звичайнісіньким лютеранином, а молодий — го, го! Тож кров неважлива, мовить собі старий Пешковський, кров неістотна, важливе виховання, важлива культура, а який він, той негідник Віллеманн, мав уплив на виховання Юрчика, жодного впливу не мав, Пешковський добре знає, чим Віллеманн займався перед війною, жодної роботи, нічого від себе він суспільству не давав, тільки курви і кав’ярні, горілка і наркотики, якби-то він іще бодай коли-небудь щось творив, але ті його нездалі рисунки нічого не варті, вдома його не було, і він зраджував, зраджував його чудовій доньці гігієнічній євгенічній, з курвами зраджував, всі знали, тільки вона не знала, але Юрчика не виховував, Юрчик їхній, хто ти є поляк маленький який знак твій моя вітчизна що віддали кров і життя люблю щиро в Польщу вірю.
Тож він сидить і думає, дивиться на внука, дивиться на побите доньчине лице, і зростає в ньому якась загальна ненависть, надто мудра і надто спокійна, щоби шукати собі виходу в різних нерозсудливих вибухах.
Тож Пешковський не гатить кулаком по столі, не б’є тарілки, не хапається за ножа і не бігає шоколадним будинком, шукаючи себе, Пешковський гладить ясну голівоньку Юрчика Віллеманна і дивиться на лице Гелени Віллеманн, у дівоцтві Пешковської, а вона для нього є втіленням Польщі, він породив її зі своєю дружиною, котрої насправді не існує, створив її всю так, як створив свою Польщу, і Гелена Віллеманн насправді є Польщею, не алегорією Польщі, але її втіленням, Польща в ній присутня так, як Христос присутній у Євхаристії, хоча старий Пешковський і не вірить у Христа, геть не вірить, не з того покоління старий Пешковський, Пешковський вірить тільки в Польщу, бо його ендецтво сучасне, байдуже, що вже трохи застаріле, тож він думає про свою молодість і дивиться, дивиться на слід жандармової руки на лиці своєї доньки-Польщі, і зростає в ньому мудра ненависть.
Тож нарешті підводиться Пешковський і тягнеться рукою до телефона, але телефон не працює. Тоді дивиться на годинник і бачить, що вже час, тож каже Гелі, що йде, а вона питає, чи перше не треба лікаря, але старий про лікаря навіть чути не хоче, тіло має коритися його залізній волі, тож він одягається, пристібає комірець до сорочки, в’яже краватку, застібає її шпилькою, вдягає жилетку, навіть знімає із зап’ястя наручний годинник і кладе до кишені пам’ятний кишеньковий, золотий, уже дорослому на двадцятип’ятиріччя, з великою повагою, Роман Дмовський. І піджак, шарпає за лацкани, щоб добре лягли, наскільки ж інакше одягається той покруч нізвідки! Віллеманн одягається демонстративно, Пешковський прагне вдягатися правильно. Йому не залежить на тому, щоб бути гарним. Питання чоловічої вроди Пешковського не цікавлять. Він геть не переймається тим, як його вбрання сприйметься з естетичного погляду, вбрання має бути чистим, напрасованим і годящим для ситуації, костюм має бути відповідним: до звичайного становища, звичайної ситуації має бути цивільне вбрання, вбрання є цивільним мундиром, тож Пешковський зараз застібає ґудзики свого цивільного мундира, вдягає пальто і виходить у Варшаву, яку так ніколи й не полюбив, бо вона є для нього міським утіленням усього того, що він ненавидить у Польщі, бо ж Пешковський любить Польщу любов’ю пана Романа, тому ненавидить її такою, якою вона є, а любить лише такою, якою вона може бути, якщо її створять такі люди, як він, люди зі сталевою волею, з волею, тренованою тисячею малих тренінгів та зречень, встаючи надто рано, приймаючи надто холодний душ, замало їжі, вони вчаться відмовляти собі, думати, коли хочеться сказати, мовчки зносити приниження і тих принижень ніколи не забувати, не віддавати жінкам серця, найкраще зовсім не мати серця. Однопартійцями він також гордує, бо вони й не намагаються стати такими.