А потім він скаже, як ти дезертирував перед капітуляцією. Часом, окрім малих неправд, окрім сумнівів, так само корисних, як і цілковите заперечення, історія також потребує великої неправди, Костоньку, я б навіть сказала: нахабної. І то була нахабна брехня, могутня, бо тільки ледь-ледь стосувалася того, що справді було. Ну ти ж насправді відійшов від своєї частини перед капітуляцією? Так. І цього вистачить, бо інше — то інтерпретація.
А нащо? Бо твій публічний переступ мусить мати цілком конкретну драматургію, тож запроданство не може з’явитися раптово deus ex machina, рушницю на стіні слід повісити завчасу, навіть якщо насправді ти чіпляєш її постфактум.
Пешковський того всього не знає, але відчуває інстинктивно. Відчуває, перебуваючи у владі моєї сестри, вона ним керує, вона знає, що робити, аби зерно, посіяне в генералі зі Служби перемозі Польщі, дало плід.
Тому каже так, як треба, з викінченим драматизмом, аж нарешті доходить до ядра. Те, що тебе, Костоньку, бачили в Німецькому клубі, те, що ти прийняв кеннкарту, то ще нічого, то злочин, але такий, який, на думку генерала, слід карати, коли вже достатньо буде зроблено для перемоги Польщі, а ще цей злочин є зразком, за яким вони існуватимуть наступні чотири роки.
Але не про цю динаміку мова. Тому зараз із сухих гігієнічних стиснутих некурящих непитущих вуст Пешковського зривається те, що підбиває всьому підсумок, родзинка: ось ти приходиш до їхнього дому з жандармами, ось наказуєш жандармам знущатися з твоєї польської дружини, ось із насолодою спостерігаєш, як вони прикладами б’ють твого польського тестя, а все для того, щоб польське дитя вирвати з материних рук, усе для того, щоб забрати польське дитя і зробити його німецьким.
— То його забрали? — питає генерал, котрий буде наступною після Пешковського ланкою цієї динаміки.
Пешковський відповідає, що не забрали, що матінка власними грудьми його заступила. Ті груди, то важливо, груди мають значення не лише еротичне, а й материнське, а патріотична історія, що вимагає помсти, не може відбутися без еротичного елемента. Тож матінка заслонила дитя власними грудьми, оповідає Пешковський, а ти, цілковитий деґенерат, ти, Костоньку, напевне зґвалтував би також її тіло і життя, але забагато було вже зла для простих жандармів, котрі, щоправда, німці, але, якимось дивом, хоч і німці, не втратили тієї найпростішої, найнижчої порядності простої людини, котра не дозволяє їм кривдити матір на очах дитини, і вони, німці, не виконали твоїх наказів і вийшли, не забравши дитя, не змарнувавши його життя, зоставили його при матінці. Отак-то людяність, котра все ж тліє в кожній простій людині, перемогла в них німецьке варварство.
Генерал слухає. Генерал не має мундира, генерал гордо носить цивільне вбрання, яке йому не личить, надто велика сорочка, надто короткі штани. Генерал — статечний, спокійний чоловік. Генерал не ендек, генерал не має з ендеками нічого спільного. Генерал був у революційній фракції ПСП. Генерал носив відзнаку «Парасоля» на мундирі. Генерал був легіонером, хоча на противагу більшості своїх пізніших колег, легіонерів-політиків, генерал мав певні, хоча й обмежені, уявлення про армію, бо генерал закінчив австрійський курс офіцерів резерву.
Генерал є високо втаємниченим масоном. Генерал також є священиком Ліберальної Католицької церкви, і хоч він у те й не вірить і того не знає, але священство, яке він прийняв з рук англіканського отця, з цікавості, почасти для розваги, почасти для мистецької провокації, те священство зоставило на ньому пляму, над ним здіймається сіра, капеланська мла, генерал, хоч він того й не знає, відкритий для таких, як я, для мого світу. Може. Саме тому генерал так добре розуміє мою сестру.
— Там за стіною мешкають четверо з Geheime Staatspolizei, — каже з виразним львівським акцентом. Але вочевидь не як батяр, генерал-бо шляхтич, а не львівський шибеник. Шибеником був Туманович, котрому ти вийняв око, і про те око ти вже й не особливо думаєш, коли проходиш Маршалковською, так недалеко, вулиці та площі, картон і написи і крамниці й черевики, черевики.