Входить із тацею, на таці дзбанок і філіжанки. Зриваєшся зі стільця, шалений кавалер. Дзідзя — то живий насміх, живий поглум у жіночому тілі.
— Зробила чаю, — урочисто проголошує очевидність.
Опускає тацю на столик. Сідає на фотелі, біля Інженера. Не дуже доладна, проте дуже гарна. Довгоноса. Худорлява. Долоні — як ластов'їні крила. Лубенська сидить на сусідній канапі.
— П’ятдесят Сьомий, пані Дзідзя якийсь час у вас пробуде. Має владнати у Варшаві деякі справи, — каже Інженер, радий, аж мало не сяє.
Дзідзя якийсь час у мене пробуде. Дивлюсь на неї. Іронічно всміхається. «До ліжка з такими, як ти, не ходжу», — промовляє її усмішка.
— Так точно, — відповідаю.
— Завербував того доктора? Ростанського? — запитала Лубенська.
Осудливо.
Не відповів, запитально глянув на інженера. А Дзідзя глянула на мене з визнанням. Бо я став у позу. Отакий я перець, не боюся стати в позу перед старою аристократкою.
Інженер не почув питання Лубенської й не зауважив мого запитального погляду.
— Я чув про ту аферу в Пешковських, — спокійно сказав.
Нашорошив вуха. Напружився. Дзідзя сміється, її довгий ніс цілиться в мене, ніби вона тицяє пальцем.
— Вона мене дуже потішила, — тягне він. — Твоя легенда як німця зараз цілком правдоподібна. Комар носа не підточить.
Устав із фотеля, обійняв себе руками за плечі та походжає кімнатою, дивлячись у простір перед собою.
— А того ми найбільше потребуємо. Найбільше, — промовив до всіх, і ні до кого, і до себе. — Карасевич-Токажевський організовує Службу перемозі Польщі, вони вже мають якісь канали з Парижем, але то все дурниці, дурниці. Вони не розуміють: німці виграли війну.
На хвилю став біля вікна, дивився в темряву, ніби щось у тій темряві міг побачити.
— Виграли, — повторив. — Це не означає, що ми маємо здатися. Але виграли. Мосціцький не хотів моїх двигунів, моїх запалів, нічого не хотіли, от і програли.
— Війну не програно, поки живе бодай один поляк із палким серцем, — продекламувала Лубенська. — То що то зараз за розмови, пане Стефане?
— Бридня, бридня, — пробурмотів Інженер.
— Що кажете, пане?! — жахнулася господиня і навіть устала з фотеля, ніби мала просто зараз зажадати від Вітковського сатисфакції.
Але той не звертав на неї уваги. Незворушно вдивлявся в темряву.
— Мусимо домовлятися з німцями, — прошепотів у шибку.
— Пане Стефане, — могильним голосом Лубенська заморозила повітря в кімнаті. — Прошу припинити, бо це звучить як зрада. Адже Франція, Англія…
Інженер далі стояв, дивлячись за вікно, короткі пальці сплітались і розчіплялись на плечах, ніби водночас обертали десяток розаріїв.
— Інженере! — підвелась Лубенська. — Наш уряд у Франції організовує армії, кабінети, навесні буде війна, яку німці виграти не зможуть, бо ж є лінія Мажино, англійський флот… Французи підуть на Берлін, Сікорський із ними. Як ви можете казати…
— Я би попросив шановну пані! — нагло вереснув Вітковський, так само не відвертаючись від вікна. Усі в кімнаті підскочили, ніби штрикнуті шпилькою, лише Дзідзя сиділа незворушно.
— Зрада, зрада, зрада, що й думати! Вона така сама, як і ті, Польщу просрали, а тепер зрада, зрада. Сама ти зрада, холера! — гучно і люто прошепотів так, щоб Лубенська могла вдати, що не почула.
Дзідзя розреготалася як чоловік, гучно, відкидаючи голову назад, сміючись із широко розверзтим ротом. Колись матінка не дозволила б тобі так сміятися, але зараз її немає, Білої Вірлиці, тому ти смієшся разом із Дзідзею, гучно, потужно.
Я не повинен так сміятися, але сміюся.
Лубенська вагається. Могла би зробити сцену, піти на авантюру, викинути їх з квартири. То, зрештою, її квартира. Але це заперечувало б усі її інтереси. Та й, між тим, Інженер не виглядає так, ніби оце просто дозволить викинути себе. Тому натомість приєднується до сміху.
Вітковський не сміявся.
— Щоби виграти війну з німцями, з ними треба домовитися. Що швидше, то краще. Щоби з ними домовитися, ми мусимо знати про них щонайменше стільки ж, скільки вони знають про нас. П’ятдесят Шість, ти будеш нашим головним козирем. Ти вже наразився на ненависть усіх порядних поляків, і це пречудово, але зараз тобі треба ще заслужити їхню повагу. Їхню — тобто німців.
Лубенська мовчала, ти мовчав, Дзідзя мовчала, і навіть Вітковський раптом замовк, Дзідзя мовчала, і навіть Вітковський нагло замовк, тож зробилося тихо.