— Ти мусиш знайти спосіб здобути їхню повагу. А коли здобудеш — мусиш зайняти якусь позицію. Позицію, яка даватиме тобі реальну владу і вплив, П’ятдесят Сьомий.
— Я знаю фон Мольтке. Посла фон Мольтке. Мама мене йому відрекомендувала, — кажеш ти, сам дивуючись своїм словам.
Лубенська відвертається до стіни, стискаючи вуста. Зараз вона ще боїться таких слів, дуже боїться. І то страх небезпідставний: через такі слова і через таку нуртовину подій, яка зараз обмиває її ноги, тіло і дух, і через те, що з тієї нуртовини вона не виходить, не ступає на сушу, через те за багато років стилет розітне її живіт і матку, проб’є нирки і селезінку.
Але вона цього не знає; попри це вона боїться.
— То добре, добре з тим послом. Я з ним теж колись познайомився, але твоє знайомство важливіше, тісніше, добре, добре. Щось із того зроблю, — каже Вітковський. — Або, може, твій батько?.. Але от із матір’ю дивна справа…
— Дивна, — неохоче погоджуєшся.
— Інженере, — каже Лубенська. — Прошу розповісти про місію.
— Місія. Звісно ж. Як я вже казав, нам треба налагодити собі лінію комунікації з Будапештом. Є звістки, що там має бути полковник Штайфер.
— Хто? — запитую, либонь, наївно.
— Штайфер. — Вітковський допитливо дивиться на мене. — Не знаєш його?
— Та звідки.
— Розумію. Ну, в кожному разі, тобі треба його знайти. У нього там розкішні зв’язки. Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Треба налагодити з ним контакт, і то швидко, поки тут усе ще непевне. Поїдеш туди німцем, офіційно, з паперами, сконтактуєш зі Штайфером, а в нього напоготові будуть уже канали кур’єрської комунікації через зелений кордон, плани, контактні скриньки і так далі, усе те нам привезеш — і налагодимо сталу комунікацію.
Ну і що ти можеш зробити, просто погоджуєшся, погоджуєшся, бо іншого виходу немає.
Будапешт.
— Поїдете з Тридцять Третьою…
— Але я не маю німецьких документів, — протестує Дзідзя.
— Зробимо, зробимо документи для тебе, зробимо. Наразі перебудеш у П’ятдесят Сьомого, зробимо папери, і поїдете.
— Так, — сказала Дзідзя. — А зараз ми вже можемо йти, так?
Вона сказала те, що я в житті не відважився б сказати.
— Йти? — здивувався Інженер.
— Йти. Йти звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.
Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.
— Я зроблю кави, — сказала.
— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.
Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.
Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?
Хрін ти розумієш.
Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.
— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.
— Я не маю.
Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.
— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.
Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.
— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.
— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.
Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.
— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.
— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?
— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.
Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.
— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.