— Усе ж ходімо до «Лурса».
— Обов’язково туди? — невпевнено запитав я.
— Таки так.
Я боюсь її, Костоньку. Я боюся тієї довгоносої жінки, бо є у ній щось таке, чого я не зможу вивернути назовні, не зможу побачити її нутра, не розумію, хто вона.
Боюся її, боюся тієї довгоносої жінки. А водночас якось дивно її поважаю, тож якщо вже вона хоче йти до «Лурса» — ходімо.
— Візьмемо авто, — сказала Дзідзя.
— Як?
— Сяк. Просто візьмемо авто. Стоїть на подвір’ї, чому б і не скористатися. У тебе ті німецькі документи при собі, правда ж?
— Інженер нам дасть?
— А то ми будемо його питати. Авто стоїть, от ми й візьмемо.
— А ключі?
Довгоноса всміхнулася, полізла в кишеню і подзеленькала в’язкою автомобільних ключів.
— А багаж?
Знизала плечима.
— Я поведу, — сказала і всміхнулася.
Якось я жодної миті у цьому не сумнівався.
За хвилину ми вже сиділи під брезентовим дахом темно-зеленого шевроле. Master De Luxe, кабріолет, модель 1937 року. Дах брунатний, гарний. Дзідзя, звісно, за кермом. Кошиковою перескочили на Мокотовську, і далі!
Дзідзя вела, як на ралі.
Не подобається мені ця баба, Костоньку, якась вона грізна, Костоньку, я боюся ту бабу, Костоньку, боюся її довгого носа.
На площі Трьох Хрестів скинула швидкість.
— Що?.. — запитав я.
— «Парадиз»… — розмріялася.
— Ну так.
— Бував там?..
А ти, Костоньку, бував у «Парадизі»?
Минули площу, шевроле виїхав на Новий Світ, поволеньки, без вищання шин і харчання двигуна, плентали на другій, Дзідзя розморено спиралась на вікно. Це місце завжди було важливим для тебе, початок Нового Світу, у першому номері ти купував вино й колоніальні смаколики, крім вина, там був іще пан Ґельбфіш, старий жид родом з Крулевця, котрий вважав себе пруссаком, вигнаним до Варшави, босота з кваліфікацією сомельє, вирізняли його сморід із рота і постійна неповага до клієнтів, котрим вино продавав із відразою, ніби картини Караваджо скоробагатькам, якимсь ледве дозрілим нафтовим чи вугільним баронам, котрі їх повісять біля хромолітографій з оленями та іконами, але вина в нього були чудові: французькі, угорські, італійські, він знав, що купувати в посередників. Тому ти терпів ту жидівсько-прусську погорду і купував у нього вина і шампани, які потім стікали тілом Салі, стікали у твій та її шлунки, у шлунки інших повій або в шлунки твої, Гелі та твоїх тестів на званих обідах і вечерях.
Чи ти колись бував у «Парадизі»?
Чи танцював із жінками під еліптичним отвором у стелі, а згори, з поверху, дивилися ті жінки, з якими ти не танцював, і заздрили твоїй партнерці, а туди ти ходив із такими, з якими не хотів бути побаченим в «Адрії» чи «Оазі», хоч подеколи ви заходили і в гриль-рум на стейки, але в гриль-румі було не так, як на паркеті, тож потім часто олімпією з Театральної на Трьох Хрестів, на сидінні поруч розчервонілі дівчата, з якими я зазвичай навіть не спав, хоч вони й мали до того охоту, завжди мали охоту.
Не завжди, не завжди мали охоту. Часто взагалі не мали охоти, але тобі подобається думати, що мали.
З охотою чи без, а ким вони були, ким? Це ж важливіше, ніж власне переспати з ними, важливіше, щоб жінка сама хотіла, ніж те, чи ти цю хіть використовуєш?
Важливіше чи ні?
— Ні, в «Парадизі», певно, ні, — відповів, Костоньку, від сорому, що якщо вона тебе там і могла бачити, то варто би тобі цього соромитися.
— А я бувала, — розмріялася Дзідзя, саме коли ви проминули суворий фасад: три вертикалі тристулкових вікон, чотири ряди, прямокутники, прямокутники.
Коли модерністська кам’яниця з адресою Новий Світ, 3, зникла за твоїм лівим плечем, Костоньку, та приголомшлива жінка відкрила дросель шевроле, шість циліндрів рикнули, і ви погнали.
— Я там зустрічалась була з кількома своїми нареченими. Чи, радше, хлопцями. Таких, із якими не хотіла, щоб мене бачили в «Адрії»! — гукнула.
Ти вже знаєш, чому вона така страшна, Костоньку? Але тобі вона геть не здається страшною.
На перехресті Єрусалимських і 3 Травня шевролетик набрав до вісімдесяти за годину, скавчали ресори, гарчав двигун. Праворуч проскочили жандарма в проґумованому плащі. На щастя, у комплекті з плащем у нього був лише свисток, а мотоцикла забракло; тож свистком він скористався, але що міг зробити, крім як погрожувати нам кулаком?
Під Європейським Дзідзя різко загальмувала, заблоковані колеса заджерготіли об бруківку. Тепер ти розумієш, дурню, нащо вона хотіла забрати автівку, тепер розумієш? Сидять якісь типи за шибою в «Лурсі» й бачать, як хвацько паркується шевроле, та й думають: німці приїхали.