Я боюся її, тієї Рохацевич. Я боюся її, та водночас вона мене й цікавить, хоча здається геть недоступною, я дивлюсь на неї, ніби шевчик на королівну, я близький до того, щоб полюбити її.
— Нікого, хто виказував до мене байдужість, вимушену чи ні, я ніколи не пускала у своє ліжко.
Брешеш, Рохацевич, я знаю, що брешеш, а він, дурень, не знає, що ти брешеш, але ти брешеш, брешеш, бо і геть нікого, крім того єдиного, єдиного, першого, котрий спокусив тебе саме тим, що не намагався тебе спокусити, а інші намагалися, у ті давні часи, котрі, як ти знаєш, незворотно закінчилися і ніколи не повернуться, як ніколи не повернеться і твоє дівоцтво, котре ти йому віддала, і серце, яке ти йому віддала, і серця зараз не маєш, бо воно залишилось у нього. Я боюся тебе, боюся твоєї сили, боюся так, як не боялася жодної з тих бабів, яким мій Костик віддавав серце, у яких впирався поглядом чи хуєм, а тебе боюся, Рохацевич.
— Але ще на коня! — скомандувала Дзідзя.
— Уже пів на дев’яту, — відповів ти.
— Та ясно. Час летить, правда ж? — засміялася.
Кельнер, стук об столик, випили на порожній шлунок, кава і горілка, горілка і кава.
У полку була така забава, забава для підпоручників, вічний ляпас, повсюдний ляпас, лясь, лясь, ляпаси непроминальні, вічні, Адам лупив Єву, товариші гусари лупили гінців, тільки що тоді це так не називалося, потім у російській кавалерії діди лупили молодих підхорунжих, і так до вас прийшли ті ляпанці, просто з уланських полків царя всія Русі, завжди старі молодших, тож у військовій школі щороку старший молодшому, вилазь на піч, курва, і повторюй уланські полки, місця їхньої дислокації, і бойову історію, і журавейки, фальцетом, курва, отак поручники і капітани для молодих підпоручників, а підпоручників резерву тим паче: шаблю на стіл, уздовж шаблі келишки з горілкою, на кінці велике тістечко з кремом, на тістечку оселедець. І треба випити перед вечерею, і, звісно, без перерв і перепочинків, і мало того, що треба випити, то потім ще й треба закусити, і, звісно, не можна ригати, бо в цьому й полягало уланське життя: пити, але не впиватися. Хлистати, але не проблюватися. Трахати, але не женитися. Битися, але не програвати. Помирати, але перемагати. Того вас і навчали в Ґрудзьондзі, немилосердно луплячи, для цього тебе садили на піч, і тобі доводилося фальцетом цитувати по порядку полки та місця їхньої дислокації, а ескадрон запасу де, хую ти обрізаний? І весь той цирк із випиванням до самого ранку, і вставання на службу без похмілля і на тверезу голову, ніби бахнув трохи сметани з жовтком — і це магічно вимиває з крові алкоголь, стрілятися в стукавці, але не повбиватися, битись і перемагати, як перемогли більшовиків, біля джерел вашого чи їхнього етосу постали ця перемога і переконання, що коли побили росіян, що до вас нікому не вдавалося ось уже двісті з лишком років, якщо вже їх побили, бо ви, чи радше вони, є хазяями світу і всього іншого. Померти, але не програти.
А зараз програли, ганебно, і прикордонну битву, і битву над Бзурою, і битву за Варшаву, і битву під Коцьком, і битву за Польщу, і за все, і за ваші срані життя, остаточно програли її ще яких два тижні тому, і чому, чому програли, так чи інакше вже все закінчилося, вже немає уланів і не буде, німці вас виїбали, потім остаточно роз’їбали вже росіяни, чи то їх роз’їбали, третя особа замість другої, як так будеш казати, Костоньку, ти можеш вийти з цього масового гомосексуального зґвалтування, але чи зможеш?
— Я хочу, щоб ти розумів, Костоньку, що тобі мене не спокусити, — каже Дзідзя. — Ти гарний чоловік, аякже, ти дуже цікавий і навіть трохи мені подобаєшся…
І ти знаєш, ідіоте, чи знаєш, що коли вона так каже, то каже це не так, як казали дівчатка, яких ти зустрічав колись, у світі, якого немає, а може, й ніколи не було, ті, котрих ти зустрічав по кнайпах, танцях, гриль-румах і кав’ярнях столиці, котрі розмову з тобою починали із застереження, що «тільки прошу пана не уявляти собі, що я комусь першому-ліпшому доступна», а ти знав, що це означає дещо цілком протилежне, правда ж, ти знав? Що ті, котрі не доступні комусь першому-ліпшому, не сидять самі на танцях, бавлячись мундштуком, вставляючи його в рот, як репетицію вставляння туди чогось іншого. А по-друге, такі б не сказали про себе, що вони не є «комусь першому-ліпшому доступні», бо ж це само собою зрозуміло. З такою жінкою ти одружився, Костоньку, з гігієнічною Гелею, правда ж?