І потім так воно вже й було. Коли російський кавалерґард ішов гулять, то йшов по-польськи. Коли пани офіцери наосліп стріляли під час гри в стукавку, посередині, наче Феміда, офіцер із зав’язаними очима і револьвером у руці, під стінами гості, стукають у стіни, а він стріляє наосліп, стріляє, і то було по-польськи, а колись ти це робив у Теребовлі в казино, коли ти то робив, геть нічим не переймаючись, але позаяк ти тоді був п’яний, то робив те все по-російськи.
І коли якийсь дєд останнього року служби і лупив вас, першорічників, то лупив вас по-російськи. І ти зараз пам’ятаєш те, правда ж, Костоньку? Зараз, коли Дзідзя наказує тобі, Дзідзя Рохацевич.
Ненавиджу її. А ти пам’ятаєш. Не пам’ятаєш про те свідомо, річ не в тому, що ти маєш про те думати чи те забувати: просто все те, Ґрудзьондз, якого ти не хотів, але якого від тебе всі чекали, власне від тебе, бо Яцек міг бути просто лікарем, а тобі треба було бути кимось більшим, вояком. А якщо вояком, то уланом чи шволежером, пам’ятаєш, пам’ятаєш, як усі пишалися, коли ти пішов на перше звільнення додому в мундирі, а потім під привітаннями ховали розчарування, бо й полк, до всього, почесний, бо дев’ятий полк уланів — то полк із гучною репутацією, але всі сподівалися, що ти дістанеш, чи настараєш, чи Вірлиця настарає тобі розподіл до першого шволежерів, до столиці, шапки круглі, як будинок Сейму, Венява нагорі в «Зем’янській», гонор, жінки, вино та вітчизна.
— Капрал підхорунжий Віллеманн для виконання наказу прибув, пане поручнику! — кричав ти, а пан поручник Жабинський дивився на тебе так, ніби просвічував наскрізь рентгенівським промінням, і Дзідзя дивиться на тебе так само, ніби просвічує тебе рентгенівським промінням.
— То що, Віллеманне, усі пана люблять? — запитував поручник, примружуючи вузькі очі, затиснені між повними щоками і надбрівними дугами.
— Чесно доповідаю, що не всі, скажімо, наречена пана поручника мене геть не любить, бо вона любить виключно пана поручника! — кричиш у відповідь бездоганно, як треба, щоб показати, що ти також перець нівроку, така вже традиція дідівщини, відповідати треба дотепно і швидко, водночас покірно й задерикувато. Отакий ти перець нівроку.
— Тихо, пане Віллеманн, — згасив твій запал поручник. — Я зараз вам нічого робити не буду. Даруйте такий ущипливий початок.
— Так точно, пане поручнику, — вже послужливо відповідаєш.
— Ну то всі пана люблять. Статечний, як Димша, мудрий, як професор, багате сімейство з Варшави, а як же гарно балакає польською. Ото вже навчився розмовляти польською. Стріляє, їздить, шаблею махає, списом орудує. Все. Правда ж, пане Віллеманн?
— Так точно, пане поручнику, — з острахом сказав йому.
— Так точно, так точно. Але мене не так просто обманути, пане Віллеманн. Я своє знаю. Я знаю таких, як ви. У нас таких, як ви, пачками, Віллеманне. Так що майте на увазі, пане Віллеманн, мене не обжидиш.
— Так точно.
Вдивляється в тебе.
— Так точно, пане поручнику, — підказав.
— Так точно, пане поручнику.
— Вон.
Ти вийшов.
Від поручника Жабинського вийшов на дитинець резерву в Ґрудзьондзі.
З квартири не вийшов.
Дзідзя і її довгий ніс.
Дрижать твої долоні.
— Ну, чого хочеш, ну? — запитує.
— Тебе, — відповідаєш.
Дзідзя всміхається так, як мурени всміхаються тілам невільників.
— З’їбися звідси, Константи. Зараз же.
Вульгарне слово в її вустах. Виходжу, з власної квартири виходжу, вигнаний, виходжу, вийшов.
Торкаєшся стіни будинку. Тоненький шар шоколаду, як жирна плівка на поверхні води, лускає миттєво, рука проникає глибше, там тепло, волого, щось пульсує, щось плюскає, вириваєш руку.
Костоньку, тікай, тікай від неї, не повертайся додому, тікай від цього всього, від Білої Вірлиці, від німців і від поляків тікай, від свого батька тікай, а де твій батько, Костоньку? Тікай з Варшави, пролазь ровами, повзи лісами, вийся мочарами, вгризайся під землю і рий підземні коридори, ніби хробак, тікай на південь, аж доки не вгризешся в найглибшу штольню Сілезії, ти, що зі штольні родився, з вугілля і сталі, в штольню повернешся.