— Пане ротмістре… — безглуздо кажу.
Хохол поправляє корону з фольги.
— Мене звати Ян Хохол, я… — забуває продовження фрази.
— Пане ротмістре, що сталося, що з вами? — питаю і сам усвідомлюю абсурдність питання.
— Мене звати Ян Хохол, я є! — щасливо відповідає.
Поправляє корону.
— Мушу йти.
Я пробую його обмацати, перевірити, чи не кровить, чи не зламав нічого, але він різко виривається, витягує з кишені книжку, я впізнаю ту книжку, роман з обличчям якогось діда, його роман, знищений, поторганий екземпляр, полк пишався тим, що ротмістр Хохол зі швадрону цекаемів — письменник, видавництво «Рій», 1937.
Стискає книжку в правій руці, ніби зброю, ніби цілиться в мене з тієї зброї.
— Ні кроку далі, бо стрілятиму, — застерігає з тією самою міною, з якою колись бурчав до своїх кулеметів: «Короткими чергами — вогонь!»
А довкруж нас збіговисько, все зростає, збіговисько з’юрмовисько пішоходовисько люди перехожі переможені варшавці і, може, не лише варшавці, хто їх там знає.
Я знаю.
— То дурник, пане, — інтелігентно підказує перекупка, котра поставила на дефлоровану бруківку дві великі торби з товарами.
— То польський офіцер, — відповідаю. — Ротмістр дев'ятого полку малопольських уланів. Я з ним служив.
Збіговисько з'юрмовисько замовкає. Перекупка. Жидок, маленький і худенький, зате плюгавий і, ніби цього мало, ще й в окулярах. Панянка з двома хлібинами в торбі. Молодик у картузі.
А я їх бачу, Костоньку, бачу їх, як до світла світу протискаються крізь вузькі тунелі материних лон і як зі світу протискаються крізь інші тунелі до іншого королівства смерті від кулі від старості від вогню і бачу їх у русі нерухомих і тебе я бачу і тебе люблю, Костоньку, і боюся, що ти відвернешся від мене, Костоньку, я б хотіла, я б так хотіла, щоб ви зрозуміли, щоб дізналися всі, що ви ніби каміння цього міста, ніби горобці, ніби голуби і ніби камінці у величезній мозаїці, що сходить кров'ю і смертю. Тут немає води, тільки скеля, каміння без води, і є курна дорога, є тільки гори й скелі без води, і тут не станеш, і не ляжеш, і не сядеш, а піт сухий і ноги у піску, такий-то світ, котрий я примірюю, інше королівство смерті, сонне королівство смерті, я та третя, що йде за вами там, де вас тільки двоє, я йду за вами, над вами, у вас у сухому королівстві смерті понад вами я і мої сонні товаришки. Нічні трудівниці.
Боюся, ти відвернешся від мене, Костоньку.
Бачу Хохола в короні з фольги, Хохол не мій, не мій. Але ти мій.
— Пане ротмістре, можу вам якось допомогти? — питаю.
Хохол пильно придивляється до мене.
— Підпоручник Віллеманн. Пам’ятаю, як ми сиділи в кнайпі в Теребовлі… — неочікувано тверезо відповідає він, тобто не враховуючи того, що з ротмістром Хохолом ми ніколи в жодній кнайпі не сиділи, бо коли я бував на практиці в полку, то його не було, разом ми пройшли тільки бойовий шлях, кнайп там не було, не було ні шинків, ні заїздів, нічого, шлях полку, шлях порятунку, чоловічий шлях, шлях поразки війни тривалої континуації вербігерації абомінації.
Тихо, тихо, як наука йде до голови без бука, як без бука — то не штука, ні, не йде.
Ніколи в жодній кнайпі. Що ж із ним, чому він, замість пробиватися на південь, битися з німцями, чому він тут, ошалілий, загублений у плащі, шаликом перев’язаному, з книжкою власною замість власної зброї?
Що з ним сталося, що його змінило?
Зосередься на собі, мій любий, мій милий, занурся в себе. Ти мусиш.
— Ти ж мене розумієш, пане Віллеманн. Ніхто мене не розуміє, а ти — так.
— Пане ротмістре, — кажеш. — Пане ротмістре, прошу сісти зі мною в автівку, хай-но допоможу вам.
— Не можу я сісти з вами до автівки. То не моя оповідь. Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — відповідає.
Відвертається і проштовхується крізь те маленьке збіговисько з’юрмовисько, і відходить, ні, відбігає, починає бігти, стукаючи кломпами, ніби підковами, клусом марш, галопом марш, чвалом марш-марш-марш стук-стук-стук і брук калабані близько і далі навколо, коли у путь сурма покличе стук-стук-стук і брук.