Не можу поїхати до матері.
Мусиш поїхати до матері. Вірлиця пригорне тебе крильми до своїх грудей, висхлих, але материних, пригорне, притулить і порятує.
Поїду до батька. До батька поїду.
Де він, де він є? А де я?
А ти вже на Жолібожі, на вулиці твого дитинства, Костоньку, вілла твоєї матінки, чи то до неї їхав, але проминув вулицю дитинства, дорога до школи, книжки за спиною, бруківку минув і далі на Маримонті, на Бєлянах.
Константи, що з тобою діється, кажу до себе, бачу в небі себе і тебе.
Що зі мною діється, кажеш до себе.
Зупиняєш шевроле, праворуч лісок, Маримонтська, а ціле місто де, де місто, як ти його проїхав, чому не видно, як їхав, чому не пам’ятаєш, а де ротмістр Хохол, десь ти його, мабуть, переїхав, де зібралося збіговисько з’юрмовисько, на Мокотові вже чи ще в середмісті, чи то була Пулавська, чи то були Уяздовські, чи Боніфратерська, якщо жидів багато, то, може, Боніфратерська, у Новому Місті багато жидів, а може, десь біля розбомбардованого Сімонса, ну та все ж, де то було, ніде того не було, було, але ніде, на вулиці, якої немає, але чи немає її більше, ніж немає Пулавської, Уяздовських, Боніфратерської ані пасажу чи твоєї Мадалінської, чи немає її більше, ніж твого будинку з шоколаду, Костоньку? Сам себе питаю. Сам. Себе. Питаєш.
Мусиш поїхати до матері, Константи. До Німецького клубу. Повертай. Їдь. На Фредра їдь. Сидить там, за столом сидить, у мундирі сидить, перо в руці, папери на столі. Їдь. Мати тебе врятує. Від Довгоносої Рохацевич. Від Пухкого Інженера, котрий не вміє рахувати. Зрештою, від тебе самого.
Їдь до матері, Константи.
Де вона, у Німецькому клубі на Фредра, у клубі, який цілий вересень стояв на замку, а потім тріумфально відчинився, коли на те прийшов час, там вона остаточно перелиняла. Сидить за письмовим столом, перо в сухій руці, гладенький папір на стільниці, вона підписує, бібула підсушує підпис. Шкіра, яку вона отримала в лікарні в Рибнику, почала лущитися, коли Бальдур повернувся з війни; зараз її линька добігає кінця, немає більше дівчини, котру з-за ґрат закладу для божевільних у Рибнику виводили лікарі, для себе і для Польщі, якої немає, і себе віддає тій Польщі, якої немає, наперекір, і на зло, і задля перверсій та збочень, і через божевілля, і живе у тій шкірі вже років двадцять, але тепер уже ні.
А ти того не розумієш, Костоньку, бо не розумієш, що шкіра — то не вона, що твоя матінка під різними личинами завжди однакова, що вона така сама, тільки зодягнулася в інший стрій, того ти не розумієш. Але поїдь до неї, може, вона тобі те прояснить, може, завдяки їй зрозумієш.
Їдь.
Де я? Маримонтська, Бєляни, Центральний інститут фізвиховання. Тобто Академія фізвиховання Юзефа Пілсудського, торік перейменували. Тобто я не знаю, що зараз, бо ж воно вже й не Академія фізвиховання Юзефа Пілсудського. Зараз — нічого. Мури, які німці наповнять змістом, якщо забажають. Німці — ми? Ні.
Повертаю. їду. До матері. До матері? До Німецького клубу їду. Навколо петлі пятнадцятки. Їду до середмістя. На південь. До Німецького клубу. До матері.
До матері?
До неї.
Не бачу вулиці, хтось інший її бачить моїми очима. Хто третій, що завжди йде з нами? Коли я вважаю, що нас лише двоє, але гляну вперед, на білу дорогу, і завжди є ще один поруч із тобою. Стискаю долоні на кермі, не бачу вулиці, не бачу нічого.
Площа Інвалідів, площа Міцкевича, Ґданський вокзал.
Що зі мною коїться? — питаю когось іншого.
Перехожі, їздять трамваї та фіри.
Жінка в сірому плащі тягне ручного возика, на возику клунки, тягне, напружуючись, ніхто їй не допоможе, бо допомагати не слід, тягне, напружуючись, а волосся в неї попри це світле, замалим не біле, як зі сну націонал-соціаліста, жінка, що тягне возика, не повинна мати такого волосся, чи бачив хто блондинку, яка була б перекупкою на торжку чи покоївкою, блондинок таке життя не береться, а ця тягне возика, напружуючись.
Проминаю її, їду поволі, вражено дивлюся, наші кривди, наші погляди зустрічаються, сподіваюся побачити зболений погляд, роздертий, розпачливий, погляд нареченої повішеного повстанця, на ньому чамара, закаляна слиною, що витікає з рота повішеника, а на ній чорна сукня, залізна біжутерія, такою її сподівався побачити, а в неї погляд гордий, лютий, купецький, не як у Гелі.
Як у Саломеї. Саломея змогла б тягнути возик із клунками з таким виразом, як ця дама.
Вона глянула на мене з ненавистю, тож я відкрив дросельну заслінку і далі, далі, до Німецького клубу до моєї матінки до моєї матінки до моєї матінки.