Тоді я не була з тобою, Бальдуре.
Була з тобою раніше, але тоді вже з тобою не була.
Тоді настав 1933 рік, і тебе взяли до війська, тоді нарешті вибухнула війна, і все нарешті заспокоїлося. Але ненадовго, бо потім у якомусь польському генделику ти побачив свого сина.
А зараз, Бальдуре фон Штрахвіц, ти оголений у своїх каліцтвах, ти оголений, і я з тобою.
Оголений, ти стоїш перед дзеркалом. Тебе звати Бальдур Болько Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец. Feldpolizeikomissar. Ротмістр, то було колись. Ти стоїш оголений перед дзеркалом, у руці в тебе пістолет, ти повен любові, ти плачеш і згадуєш Катажину Віллеманн, єдину жінку в твоєму житті, і пригадуєш родинне обійстя, тіток, кузинів і кузен в мундирах, і братів, і брата, коней, служок, і згадуєш, як народився твій син. Ти повен любові.
І все.
Іду від тебе, Бальдуре, повертаюсь до тебе, Константи.
Бальдур навіки залишається сам перед дзеркалом: він молодий і старий, оголений, покалічений шрапнеллю і фосфором, він повен любові, а в руці тримає пістолет. Віднині й довіку він буде таким.
Я відходжу, і ось уже я з тобою, Константи, а ти їдеш, проминаєш Пілота на постаменті, їдеш п’яний і мало не врізаєшся в бричку. От уже й Пулавська, на Пулавській рух, як на війні, повертаєш на Мадалінського і зупиняєш шевроле там, де завжди зупиняв олімпію, і нараз тебе п’яного огортає лютий шал, безпорадний шал.
— Віддайте мені життя! Курви! — кричиш, луплячи руками в кермо шевроле.
Але ти їх не переконав, бо не віддають. До кого ти, зрештою, звертався, Костоньку?
— До всіх, — відповідаю сам собі.— До всіх.
Вилажу з автівки, спотикаюся об власні ноги.
Я боюся за тебе, Константи. Я вже знаю, що тебе в мене заберуть.
Повернися!
Пакунок! Беру.
Повертаюся.
Сходи, вгору, квартира, двері, добрий, добрий Боже і чорний боже, вас нема, але є Дзідзя, на фотелі в залі сидить Дзідзя, у неї мокре волосся, на ній твій халат, з-поміж пол халата її голі стегна.
Не криється, коли він заходить. Заходжу. Заходиш. Заходжу.
— І що ж ти організував, нещасний? — питає.
Неґречним рухом кидаєш їй пакунок. Дзідзя сміється з твоєї зухвалості. Розпаковує. Передивляється речі в пакунку, і її гордовита постава никне.
— Ти вбив його?..
— Ні.
— А звідки це?
— То мій батько.
— Це мундир твого батька? І документи, і зброя?
— Так. Мені підходить. Інженер тобі не казав? — питаєш.
Хвилю мовчить.
— Не казав. Ти вкрав?
— Ні, він мені дав.
— Як то — дав?.. Він буде працювати для нас?
— Ні. Він німець. І німців не зрадив би, нізащо.
— Але зброя, документи?.. — дивується.
Знизуєш плечима. Тобі й хотілося б зручно сісти у фотелі, але ти спотикаєшся дорогою.
Хочу зручно сісти собі у фотелі, але спотикаюся дорогою, я п’яний, я зовсім не п’яний, сідаю. Знизую плечима.
Ще ні, Константи, ще ні, прошу тебе, ще не зараз.
Дзідзя ніби зменшується. Прикриває халатиком стегна, доти погірдливо оголені.
— Дивуєш ти мене, — каже геть іншим тоном, без насмішки, з якою говорила раніше. — Пити не вмієш, але таки можеш здивувати.
— Треба фото змінити. На мої. У мундирі та в цивільному.
Дзідзя мене вже не слухає. Дістала з пакунка мундирний піджак, виспростала, тріпнула. Нараз бачу: вона вже також п’яна.
— Пасує?
— Ідеально.
— А чому тут немає орденів? — питає, показуючи на дірки.
— Батько зняв… — відповідаю. — Бо я замолодий для світової війни.
Дзідзя, трохи потеплівши від алкоголю, на хвилинку морщить брови, а потім нараз широко всміхається.
— Але дурня! Покажись мені, ну!.. З якого ти року?
— З дев’ятого.
Приглядається до мене. До тебе. Приглядається. До. Мене. Вивчає.
— Ану, покажися, стань до світла…
Підходить до мене. Під халатом гола. Кладе мені руку на груди, ніби пестить, але це для того, щоби тримати дистанцію. Бере мою щелепу двома пальцями і повертає, оглядає моє лице.
— Тобі може бути сорок років.
Пирхаю.
— Ти не виглядаєш старим, як на свій вік, — запевняє голосом, котрий геть не звучить як раніший голос Дзідзі.— Маєш вигляд чоловіка. Чоловічно. Чоловік між тридцяткою і п’ятдесяткою може й зовсім не змінитися.