— І нічого тут нервуватися, пане П’ятдесят Сім. Одягнеш мундир, зробимо фотки, та й по всьому — сказав Водій. Неоднозначно. Сказав ґречно. Сказав, переконуючи мене, хоча я й не піднімав пістолет, ні в кого не цілив, просто тримав його в руці, дулом у підлогу. Але, може, вони чули, як клацнув зауер, коли я його зарядив. І зараз він трактує мене по-іншому, його погляд інший, він не дивиться на мене так, як дивився раніше.
Хотіла б я тобі сказати, Костоньку, як він на тебе дивиться, але не вмію. Щось таке з тобою коїться, що мене з тебе виштовхує, ніби щось у тобі росте, а я юшуся з тебе, витікаю крізь твій ніс та крізь твої вуха.
Коїться, а радше вже сталося. Я ж так хотіла, щоб ти поїхав до матері, до своєї матері, завдяки якій ти є, бо ти ж міг і не бути, вона могла тебе позбутися, бо вже тоді у Верхній Сілезії за гроші вона могла ту зав’язь тебе або вже й тебе самого вишпортати зі свого лона, вишкребти, як вишкрібається бруд із вуха, але не вишкребла, зоставила собі тебе, і нащо, і нащо, щоб ти її зрадив і пішов до нього, до нього, котрий не був для неї достатньо добрим, чому ти до нього пішов, Костоньку, чому ти дозволив йому тебе полюбити?
Ти не пішов до матері, тому зараз вона заволодіває тобою. Вона, бо ти ніколи не знав нікого такого, як вона.
Повертаюся до спальні.
— Я б хотів перевдягтися, — кажу до Дзідзі, сподіваючись, що вона почне з мене дражнитися, що захоче перевірити, чи я соромлюся, чого я соромлюся, але вона просто виходить, вийшла.
Одягаю батьків мундир. Шапка, пом’ята кругла шапка з дашком, м’яка, високі офіцерки. Застібаю пояс, кобура, пам’ятаю, що на лівому стегні. Хотів би вдягти й відзнаки, але не знаю як, тому просто виходжу в зал.
— Твою ж мамцю, — лається Водій, побачивши мене. Жидок в окулярах глипнув з-над паперів, знизав плечима.
— Ніби з фріцівської агітки вирізаний, правда? — всміхається Дзідзя.
Я не всміхаюся.
— Мені потрібен той знімок. Щоб ордени припасувати.
Дають, я стаю перед дзеркалом, на світлині Бальдур, у дзеркалі я, чіпляю ордени. У дзеркалі Бальдур, на світлині Бальдур. Або я. Повертаюся.
— Чому у вас штани й чоботи по коліна, якщо тут виразно написано, що таємна поліція? Поліцаї хіба кінно пересуваються? — питає фальсифікатор із-за столу, не відриваючи зосередженого погляду від документів, у яких щось ладнає зволоженим пензлем.
— Мій батько — ротмістр уланів. Був тобто. На великій війні. Другий полк уланів. Тобто німецький, цісарський другий полк уланів фон Кацлера, — пояснюю, але власне пояснюю, а не прояснюю, не ясую, не роз’яснюю, просто кажу. Пояснюю. Хай знає.
Вмикають лампи. На стіні розіп’яли полотно, що Геля на те, що Геля на те, неважливо. Неважливо? Водій фотографує тричі, щось там грається з об’єктивом, тоді я вдягаю свій бурий, грубий одяг. Хуй на місці, я перевірив.
Знову фотографує.
— З вашого дозволу, зробимо собі у ванній лабораторію, — каже Водій, знімає шкіряну куртку і пілотку, а я що, я кружляю квартирою, кружляю, як розлютований лев.
Дзідзя у фотелі читає книжку. Жидок здряпує і розгладжує пензликом страшні рани мого батька. І злущується пошрамована тканина з лиця, заростає здоровою, свіжою шкірою. У пахвині зі складок навколо препарованого сечовивідного каналу виростає новий прутень, канал росте разом із ним, обростає кровоносними судинами і печеристими тілами і шкірою, і все на папері, на папері з документів та на світлочутливому папері, де в червоному світлі проявляється Бальдур фон Штрахвіц, чорний, ніби арап, із чорними білками очей у білому мундирі, а потім світло-сірий у темно-сірому мундирі, до потрібного розміру його обрізає маленька гільйотинка, а потім Бальдур фон Штрахвіц у коричневому костюмі, я.
А ти кружляєш, бо що далі, що далі, що далі?
Геля. Юрчик. Старий Пешковський. Іґа. Яцек. Матінка. Всі.
Саломея, милий Боже, Саломея, що з нею, може, зараз до неї поїхати, зараз їхати, що з нею?
Не їхати.
А батько, що з ним, таж це зовсім близько, пішки, може, чверть години, не більше, може, піду, побачу.
Не підеш, дурню, не підеш. Сам знаєш. Він провів тебе вниз, щоб його побачили тоді, коли ти виходив, щоб бачили, що він лишився сам.
Не піду. А вартовий записав мої дані? Не пригадую, щоб він щось записував, а чи запам’ятав, тільки глянув у мої папери, тож чи запам’ятав прізвище, чи не запам’ятав, бо якщо не запам’ятав, то я буду просто ніким, одним із кільканадцяти тисяч німців Варшави, а якщо запам’ятав, то мене шукатимуть. Потім.