— Не розумію.
— Знаю, що не розумієш. Ти був би іншою людиною, якби розумів.
— Я не німець.
— Знаю.
— Я поляк?
— Неважливо.
Неважливо. А що важливо? Усе моє життя минуло під знаком: бути поляком, бути поляком.
Дзідзя встає, простирадло обвиває її худе тіло, облягає маленькі груди.
— Іди спати, Константи.
Вийшла. І я залишився сам із місячним світлом, якого не хотів, тому засунув штори, упав на ліжко й заснув.
Розділ XI
— Уставай, Костику.
Пахне тютюном. За вікном темно, в кімнаті жовте світло. Годинник, блищать зеленим стрілки. П’ята. Що?
— Уставай, пора.
Дзідзя з цигаркою в руці, вдягнена як у дорогу, а я розбитий. Лампу, мабуть, Дзідзя запалила. На нічному столику поставила горнятко з кавою, пахло як кава, смачно.
— Чекаю біля автівки.
І вийшла.
Швидко вдягнувся, тільки з чоботами мав трохи клопоту, бо литки мені наче трохи опухли, але нарешті таки взув. Потім я почистив зуби над бляшаним умивальником, вода у дзбанку дуже холодна, гукнув у порожній коридор, Ганна принесла гарячої — для гоління. Не дивилась на мене, погляд утуплений у підлогу. Над умивальником маленьке дзеркальце, у плямах. У ньому моє лице, порване, поламане, перекошене шрапнеллю з англійського снаряда, лице не таке, як у документах, лице-маска, лице-не-лице, потворне лице. А посцяти, посцяти як?
Посцяв із прутня Константи, поголив гладеньке лице Константи.
Пригладив скуйовджене волосся, застебнув куртку, потім плащ, два ряди ґудзиків, пояс із кобурою і застебнув на плащі портупею, взяв багаж і свій пістолет-кулемет і вийшов у двір, де було ще геть зовсім темно.
— Уже чверть години тебе чекаю. Міг би принаймні дати ключі.
— Та ти ж вийшла, коли я ще з ліжка не встав.
Посідали, завів двигун. Погода зіпсувалася, похмуро, дуже холодно, висока вологість.
— Куди їдемо? — запитала Дзідзя.
Мапа в мене в голові, їдемо на південь. Я засвітив фари, і вслід за снопами світла ми проїхали знищеними вулицями аж на ринок, повернули ліворуч, тоді праворуч, виїжджаючи з розваленого ринку, яким тепер уже ніхто не снував.
Шосе на Цєпелюв було порожнє, то навіть не було шосе, хоча поверхня дороги асфальтована. Їхати треба було обережно, тому про те, щоб розганятися більш ніж до сорока за годину не було й мови; отож ми їхали поволі.
Над синьою купою хмар займався день, а ми проїхали Сицину, далі Цєпелюв, а там маленький ринок, на ньому маленький рух, жидів менше, ніж у Зволені, але там чекали роботи, а тут просто снують світом, шукаючи собі чогось поїсти, з ними — кілька меланхолійних хлопів. А поміж ними ще трійко брудних дітей.
— Зупинися, будь ласка, — попросила Дзідзя, і то були перші слова, які вона промовила від самого Зволеня, хоча ми вже їхали добрих півгодини.
Двоє маленьких хлопців, босі. Третя дівчинка, більша, мала на своїх, може, десятирічних ніжках матер’яні черевички.
— Що робите, діточки? — запитала Дзідзя, опустивши вікно.
— Живемо, ласкава пані, — відповіла найстарша дівчинка.
Моя товаришка простягла з вікна руку зі срібним Пілсудським.
— Прошу, тут маєте десять злотих.
Хлопчики запитально глянули на старшу товаришку. Та не звертала на них уваги.
— А що треба за тих десять злотих зробити, добра пані?
— Нічого. Просто взяти. Купіть собі та мамі булочок на сніданок.
Дівчинка взяла монету, ретельно оглянула, аж я подумав, чи не прикусить іще, але вона тільки сховала її до кишені плащика.
— Мама померла, — сказала.
— Через війну?.. — злякалася Дзідзя.
Дівчинка глянула крізь вікно на мене, на мене глянула, на мене, її око спинилося на моєму темно-зеленому німецькому комірі. Німецькому.
— Ні, — відповіла. — Три роки вже буде, як мама померла. Пішла родити до жидів і якось померла при тих родах.
— Поїхали, — я витиснув слова крізь стиснене горло.
Дзідзя мене цілком проігнорувала, хоч то я сидів за кермом, я кермував, я міг завести двигун, витиснути зчеплення, відкрити дросель і їхати, їхати. Я міг. Але не поїхав.
— Як тебе звати? — питала Дзідзя.
— А це важливо?
— Ні.
— Мадзя.
— А то твої родичі тут, Мадзю?
— Та де. Я цих байстрюків не знаю, — рішуче відповіло дівча.
— І не поділишся з ними?.. — запитала Дзідзя.