— Мови немає.
Дзідзя з розумінням кивнула, покрутила корбу, скло піднялося.
— Ну то їдьмо.
Перший поворот ліворуч, дорога зовсім кепська, гірша, ніж я пам’ятав, якщо пам’ятав, щось пам’ятав, але що? Колись цією дорогою їхали. Але чи точно? У Зволені так, у Зволені точно, але чи сюдою?
Зліва озерце, біля озерця — млин. При дорозі чоловік, і халупки при дорозі, котра вже майже стала стежкою, посередині поросла травою.
— Шосе на Липсько? — запитав я.
Чоловік злякався німецького мундира і польських слів, але не втік, може, боявся втікати. Обдертий, вусатий і сумний, високі хлопські чоботи і шапка, котру він негайно зірвав з голови. Незважаючи на дощ, що саме почав байдуже моросити.
— Не на Липсько, пане, — відповів.
— То повертатися до Цєпельова? — запитав я.
На хвилю задумався.
— Не вертати, пане, не вертати, дороги шкода. То за хвилю треба буде звернути вправо на Калкови, там буде така доріжка через ліс, а в Струдзі вельможний пан уже на шосе на Липсько виїде.
Приглянувся до нього. Чому? Старий вусань, шапка в руках. У такому світі живемо: я сиджу в американській автівці в німецькому мундирі, маю зброю, і біля мене сидить вродлива жінка, а він стискає в руках шапку і не має автівки, зброї, мундира, нічого не має, тільки ту шапку. От чому так і декотрі завжди мають усе, а інші не мають нічого? Найдурніше з питань! От якби всі мали всього порівну — тоді доречно було би запитувати: чому, чому…
Поїхав. Повернув праворуч, як було сказано. Дзідзя мовчала, дивилась у вікно праворуч, ніби образилася — ну що, чому на мене, що ж такого між нами, щоб Дзідзя ображалася. Дурня. За вікном бідні паркани, Калкови.
А потім ліс. Сосни. Їдемо.
Лице Дзідзі відвернулося від мене. Дзідзя далеко. Моє коліно, важіль коробки передач, перфорована бляха пістолета-кулемета, а далі коліно Дзідзі, її коліно в тілесного кольору панчохах.
— Обережно!!!
Світ згортається і гусне.
Гальмо, скрегіт, страшний скрип, автівка летить боком, тіло спиняється міцним паском, я знаю, знаю, я вже був у двох аваріях до війни, знаю. Нутрощі туго змотуються. Але бачу: я ще впораюся, от тільки повернуся на дорогу, руки на кермі лежать міцно, як морські вузли, газую і вліво, і вже знаю.
Все буде добре.
Гальмую за півметра перед поваленою впоперек дороги сосною. Нарешті видих, мої та Дзідзині легені видихають повітря. Але я ще відчуваю в тілі дрож, піднесення, тож дивлюся, бачу, думаю швидше: дерево зрізане. Свіже.
— На землю! — кричу до Дзідзі, а сам лівою відчиняю двері, правою хапаю автомат і вилажу з автівки. Вже. Пізно.
З лісу на мене летить зелений мундир. Багнет на стволі карабіна, багнет увіп’ється в мої груди. Французький шолом адріан. Але він спотикається об камінь, втрачає рівновагу, не падає, але губить ритм.
Я зможу. Відводжу затвор назад. Я зможу. Ніколи не стріляв з пістолета-кулемета. Стріляю, погано, дивно, лежачи, навскидь, приклад впирається в землю, але зелений мундир, шолом французький адріан близько.
Влучив, дві кулі в груди. Повернувся і впав. З лісу іржання коня. Засідка. Польські улани. Я вбив людину.
Я знаю лице цього вояка, котрому дві кулі в груди.
Падає випущена з карабіна куля, але хибить, здіймає хмарку піску, куля неподалік мене, стрільця не бачу. Міг померти, нині й на віки вічні амінь. Крізь відчинені двері автівки наді мною тріскає пістолетик Дзідзі. Другий постріл із карабіна, і знову хибить, а я повертаюся на живіт і тну по лісі чергою, ніби луплю з еркаему, і не влучаю ні в кого, і клацання затвора, коли бойок пробиває повітря в порожній камері; тиша, кінець. Уже знаю, що програв, ні в кого не влучив, не маю другого магазина, він лежить у патронташі в автівці на підлозі. Надто далеко. Нічого було все випускати в безглуздій черзі. Пістолетик Дзідзі також мовчить. Повертаюсь на спину і тягнуся до кобури на стегні, але знаю, що не зможу, бо з лісу вже летить другий зелений мундир, улан летить, шолом також французький адріан, а під ним упізнаю: старший улан Бочьонґа, тільки замість еркаема карабін. Летить на мене багнет, Бочьонґа не стріляє.
Але ж він уже мертвий, зловив кулю в лоб на Ґурській, перед Сєлецьким лісом зловив, коли я вислав його до еркаема, зловив, у лоба зловив, крізь шолом адріан французький зловив кулю просто в лоба, вийшла з потилиці, плечі похляпані кров’ю і мозком, і голову схилив на приклад еркаема на передпліччя, летить на Бальдура фон Штрахвіца, багнет на мене летить, кінець.
— Стій!.. — Крик із лісу.
Бочьонґа, котрий уже неживий, ми поховали його під костелом Воскресенців чи не місяць тому, але й це, попри все інше, не пояснює того, що зараз на мене з багнетом летить той, чия голова була фундаментально прострелена, а тіло ґрунтовно і по-католицьки закопане, хоч і під Воскресенців. Летить на мене, і що, воскрес?.. відстібаю кобуру, не відстебну.