Отож так я собі думав і поміж тими халупками, що намагалися скидатися на міські, їхав собі поволі та й поглядав на годинник — а то ще заледве полудень. У Липську синагога, попіл чорний, геть чорний. На моєму склі й на попелищі з’явилася сніжинка. Спершу одна, вона зникла, потім п’ять, а десята вже не зникла. Від ранку дуже холодно.
Рушив, рушаю, проїжджаємо Липсько, проїжджаємо через Липсько, повз млин на ріці, вода обертає колесо, як велику чакру світу, думаю собі, і їдемо, і далі.
— Мусимо собі придумати якийсь план, де перетнемо кордон і як… І де заночуємо, — кажу поперед себе, у вікно. Двірники скидають сніг.
— Їдь, Константи. Просто їдь. Уперед. Не затримуйся.
Їду. Я їхав. Їду. Дорога веде полями, які швидко біліють. Схил яру, спустилися легко, на під’їзді розтовчене болото, присипане снігом, тричі мусив рушати, поки мені вдалося виїхати з того яру, і знову поїхали, ліворуч від нас залишились обійстя і парк.
— Данішув, — сказала Дзідзя, коли парк замаячив іще тільки здалеку.
Перед двором німці. Вантажівки з червоними кузовами в білому полі, люди в білих халатах, накинутих на сіро-зелені мундири. Шпиталь. Не зупиняємося.
І далі, далі білими полями, дорога спершу рівна як стріла, потім з’їзд із голови на шию в долину Камєнної, Чекажевіце, людей зовсім не видно, усі через той жовтневий сніг поховалися по хатах, мить — і дорога майже гірська, міст, на щастя, цілий, тому далі, долина і знову вгору, їду дуже швидко, небезпечно, але боюся, що можу забуксувати і тоді все, кінець, доведеться в село по коней, а я не дуже хочу брести снігами, тому швидко, небезпечно, але впевнено кермую, добре кермую, вистрибуємо з долини річки Камєнної, моя стара олімпія тут могла б не впоратися, а шевроле тільки рикнув шістьома циліндрами, і ми вистрибуємо з долини річки Камєнної.
Мене звати Константи Віллеманн, і я про себе небагато можу розповісти, крім того що ношу таку зумисну машкару, опудало городнє, щуряча шерсть, воронові пера.
Біле поле, пряма дорога, двигун, удосталь пального. За Тарловом шосе на Ожарув пряме, як слід стріли, і сніг, сніг, сніг жовтневий ще, теплий, мокрий і липкий, двірники скидають його з вікна, і їдемо поволі, стає щораз темніше, доїжджаємо до сутінків під тридцять-сорок за годину, не швидше.
— Треба буде десь зупинитися, — каже Константи, кажу я.
— Їдь, — відповідає Дзідзя у вікно. У вікно, не до мене.
Яка вона зараз, вона холодна і байдужа? Адже не була такою, коли ми виїхали, не була. Чи то вона вивищується, як раніше, чи з іншої причини мовчить?
— Темніє.
— Маєш фари спереду чи ні?..
— Але врешті-решт десь треба буде зупинитися.
— У Будапешті.
— Хочеш, аби я в таку погоду цими дорогами їхав без перерви аж до Будапешта?
Дзідзя відвертається від мене, не головою, вся, і з цим її худа спина повертається до мене, вся. Зиркаю на неї краєм ока, бо кермую бо сніг бо шибки парують незважаючи на вентиляцію бо слизько бо темно, а вона порпається в торбинці, нарешті дістає слоїчок, маленький видовжений слоїчок із бурого скла.
— Візьми дві, — каже.
— Що це?
— Ізофан.
— А це?.. — дивуюся, бо ніколи не чув.
— Як первітин, але очищений. Фірми «Кнолл». Візьми. Я подрімаю на задньому сидінні, та й доїдемо. Візьми.
Беру. Поки що слоїчок. У ньому таблетки, пласкі білі краплини. Жодної етикетки.
— Візьми, — каже Дзідзя. — Візьми дві.
Нігтем дістаю зі слоїчка пластиковий корок, перехиляю, дві таблетки зсуваються до вуст, зсунулися.
— Розгризи, коли розгризеш — ковтни.
Розгризаю, гіркі, перемелюю зубами і язиком на грубий, мокрий від слини пил, ніби гіпс розмелюю зубами, і ковтаю важку мокру масу, проковтнув.
— Я йду спати, — каже Дзідзя. — А ти їдь.
І раптом її голос м’якне:
— Їдь, прошу, Костоньку, їдь.