Гори.
Перед нами гори, під нами гори.
Пам’ятаю, що, коли я був малий, ми поїхали до Закопаного, я вперше бачив гори і тоді думав, що гори погрожують Богу, що гори противляться Богу, що вони штрикають Бога. Ми виїхали автівкою до Морського Ока, у мами був сильний відкритий кадиллак і водій, також сильний.
Гуралі дивилися на нас спідлоба, мали похмурі обличчя дикунів.
— Я поїду, спи, — каже Дзідзя із заднього сидіння.
— Та я ж випив ізофан.
— Я теж. Іди спати, бо заснеш за кермом і буде аварія.
Ну то й добре. Сніжить, я зупиняюся на узбіччі і вже знаю, що ми проїхали Тарнув, проїхали ринок, зараз собі пригадую, на ринку ратуша, військові вантажівки й автівки, багато військ, проїхали ми непотурбовані, ми проїхали.
Висідаю. За кермо сідає Дзідзя. Дзідзя, а в мене за хвилю виникає враження, що то Іґа, що то може бути Іґа, як і Дзідзя, як і Саломея, як і Гелена, усі вони прокляті.
— Спи, — каже мені. — Збуджу тебе на словацькому кордоні.
Дзідзя рушає. Заплющую очі.
— А де Юрчик? — кричу я.
Але вуста розтуляю безголосо, слова не лунають, уві сні я онімів.
Юрчик стоїть на узбіччі. Такий маленький, у коротеньких штанцях і вовняних підколінках, у плащику й кашкетику, кашкетик ніби студентський, але для маленького хлопчика. Юрчик дивиться на задні фари шевроле, що зникають у сніговому хаосі. Юрчик сам. У жовтневому снігу. Юрчик плаче. Юрчик брестиме в снігу, а потім упаде, йому тільки три роки, чотири роки, скільки років Юрчику?
Або зустріне лихих людей, бо немає інших людей, зустріне лихих людей, і ті візьмуть його додому, і житиме життям знайди.
Юрчик із Гелею у Варшаві, у квартирі старого Пешковського на Підваллі, сидить на колінах дідуся, дідуньо вливає йому у вуха свою отруту, крапля за краплею, як слина, просякає отрута Пешковського у вуха мого Юрчика: батьків наших свята земле, земле всяких цнот, чинів, ти просякла наскрізь, нене, кров’ю жертв твоїх синів. І недаром, земле мила! на зорі твого народу! ти святою називалась, бо вподобалася Богу.
— Де живеш ти?
— Між своїми, — каже Юрчик, інфікований, затруєний.
— В якім краю?
— В Польщі милій.
— Чий є край той?
— Батька й мами.
— Що віддали?
— Кров і шрами.
— Хто йому ти?
— Дитя вдячне.
— А що винен?
— Життя власне.
Життя віддати. Пешковський хоче віддати життя мого Юрчика, і своє теж охоче віддав би, і моє, і навіть Гелі життя теж, чому ні.
Краще б він був на снігу, ніж на колінах Пешковського.
З ринку в Тарнові виїжджає вантажівка опель бліц, у кузові сидять танкісти з 2-ї танкової дивізії, 2-й полк стрільців. Вантажівка їде на південь, їде слідами нашого шевроле, їде на Грабув по шосе номер дванадцять, у Тухові в’їздить у долину Бялої і їде, минає Тухув, і Заґроди, і Туховську Домбрувку, але для танкістів уся топографія анонімна, вони просто собі їдуть дорогою в Південній Польщі, у колишній Південній Польщі, у чомусь, що поки не має жодної форми й назви, бо це вже не Польща, але ще не Райх, це ніщо, це окупована територія, тож я їду, і в світлі фар бліца блискавицях в снігу на узбіччі стоїть хлопчик: короткі штанці, вовняні панчішки і голі коліна, курточка з двома рядами ґудзиків, одяг дитини заможних містян, вантажівка спиняється, беруть хлопця в кузов, розпитують його німецькою, він не відповідає, але єфрейтор Губе родом з Крайни, він народився в Злотові, він ще з дитинства пам’ятає польсько-кашубську говірку, якою часом розмовляв з бабусею його батько, він польською питає хлопця, як уміє, про його батьків.
— Батьки померли, — каже Юрчик. — Мене звати Єжи Віллеманн.
І цією фразою і великими очима і німецьким прізвищем він стає сином полку, отримує маленький німецький мундирчик, який йому за міркою шиє полковий кравець і потім шиє йому наступний, коли з цього мундирчика з обшитими рожевим погонами виросте Ґеорґ Віллеманн.
Ні. Сидить на колінах Пешковського. Тато твій уже неживий. Відійшов твій татусь. Немає його більше з нами, поляками. Геля дивиться на це.
А може, не дозволяє. Може, Пешковський не сміє нічого сказати, коли бачить її погляд, може, має в собі ту делікатність батька майже овдовілої доньки — чи не має?
Я сплю, кермує жінка, моя голова на колінах Яцка. Яцек гладить моє волосся.
— Я завжди був твоїм другом, — шепоче, повторює як мантру. — Завжди. Пам’ятаєш, Костоньку, як ми познайомилися, пам’ятаєш? Пам’ятаєш ту відпочинкову базу, коли ми познайомилися з Іґою і вона спершу була твоя, а потім я її собі взяв, коли ти її вже не хотів, а потім ти знову забрав її собі, коли тобі так забаглося, пам’ятаєш?