— Так, ніби їдемо через Африку або Індію, — кажу я.
— Та вони ж індуси, — відповідає Дзідзя.
Діти мовчки юрмляться під вікном Дзідзі, темна шкіра, чорні очі та лахмани в похмурому світлі. Не простягають рук, дивляться, чекають, Дзідзя також придивляється до них.
— Це люди, — каже вона. — Правда, Константи?
— Мабуть, — знизав я плечима. — Не кози ж і не квіти.
— Якщо вони люди, і ми люди, і немовлята люди, і росіяни люди, і якісь африканські канібали — теж люди, Константи, то хто такі люди?
Говорить, не дивлячись на мене, говорить, дивлячись на циганських дітей. Не знаю, чи вона з мене насміхається, тому вирішую, що мушу перевірити, який вигляд маю в сірій куртці та сірому кашкеті з чорним дашком. Я нахилив дзеркальце в протисонячному заслоні.
Я виглядаю як німець.
— Гітлер садить їх до таборів. Як жидів, — каже Дзідзя.
— Ну, жиди з Німеччини все ж виїздять до Палестини, — зауважив я. — Або до Америки.
Циганські діти нараз урвали своє нерухоме чекання, захитали кучерявими головами і випхнули наперед себе одне дитя.
Дитя як дитя, худе й великооке, замість щоки в нього була велика суха рана від вуха до верхньої губи, від ока до нижньої щелепи. Ніби хтось викроїв тканину ножем і осушив від крові, видно було шари тканин, як на анатомічному зрізі: шкіра, м’язи, червонаві кості та рідкі, криві, жовті зуби. І між ними живий язик, і все живе, все пульсує, але не кривавить, якщо не зважати на маленькі краплини крові, що виступають на вкритих виразками яснах.
— Вони її випихають, тому що бояться, що ми хочемо тільки подивитись, а грошей не дамо, — пояснює Дзідзя. — Іноді я розумію Гітлера. Котрий любить тварин, а людей — не дуже.
Кинула їм кілька монет. Циганчуки жадібно кинулися на них. Я знову дивився на себе в дзеркалі. Лице здорове, моє. Лице каліка пошрамоване мого батька моє. Лице зранене відкрите, лице без лиця, тієї дитини, моє. Дзідзя рушила далі, Гертник, Осиков, Раславиці Словацькі, а потім Угорські, шосе в гарному стані, їхали швидко, Дзідзя кермувала сильно, агресивно.
— Що було з тою дитиною? — запитав я.
— Нома. Така хвороба.
— Хвороба? Не рана?
— Хвороба.
— Від чого?
— Від недоїдання і бруду.
Дорога вела тісною долиною між гір, наполовину лісистих, а наполовину укритих пасовиськами. Дивлюсь на мапу.
— До кордону вже недалеко. Від Пряшова яких п’ятнадцять, може, двадцять кілометрів. До Кашші, може, сорок.
— Той угорець, про котрого я казала, у якого я закохалася, був із Кашші, але виїхав на Тріанон. Ненавидів чехів, бо їх вважав винними у всьому поганому, словаків вважав простаками, котрих не можна винуватити в їхніх провинах.
— Але чому ти знову про нього говориш?
— Бо все думаю, чи можна вважати чехів людьми. Чи можна тих брудних циганських дітей вважати людьми. Чи нас можна вважати людьми. Чи жидів можна вважати людьми. Чи німців можна вважати людьми. Чи взагалі існують якісь люди.
Я мовчав. Вона була значно мудріша, ніж я, значно старша, то що ж іще я міг зробити, окрім як мовчати? Принаймні зробив знуджену міну, завжди так робив, коли мене втомлювала розмова в товаристві. Тим я склав про себе думку як про людину інтелігентну і бувалу.
— Я так думаю, що людей узагалі немає. Ми собі вигадали такий конструкт людськості, дехто навіть живе так, ніби він правдивий, а він же не правдивий, ніхто до нього не доростає, люди не є людьми згідно з визначенням, яке визнають правдивим; згідно з цим визначенням ми всі лише тварини.
— Обережно!!!
Дзідзя вдарила по гальмах, шевроле зарився шинами в асфальт, і ми далі летіли вперед, на отару овець, яка невмолимо наближалась. Одну навіть збили, але вже наприкінці гальмівного шляху, вона перекинулась і встала. Понурий пастух вибачливо зняв капелюха і квапливо кинувся завертати овець із дороги, аби панство могли проїхати.
Панство проїхали.
— Міняймося, — сказав я. — Ти дуже небезпечно водиш.
Якось інакше це сказав. Не знаю, як інакше, але інакше сказав, так сказав, що Дзідзя спинила авто і без жодних гримас зачекала, поки я обійду його навколо, щоб вона могла пересунутись на пасажирське сидіння. Той жіночий привілей не вийшов їй на добре, бо роздерла собі панчоху об мушку автомата.
Сів за кермо. Виспаний і невиспаний водночас, свіжий і брудний, тверезий і задурманений.
— Що зробимо на кордоні?.. — запитав я. — Ми ще про це не думали.
— Скажеш їм, що я твоя курва і що не варто чинити перешкоди союзникові. Військова здобич. Маленька полячка, котру ти забрав з війни, аби було що їбати в Будапешті.