На метро ми повернулися аж на площу Верешмарті, а далі вже йшли пішки, набережним бульваром, спершу попід руку, а потім обійнявшись, проминули Ланцюговий міст, вийшли аж на острів Маргарити, на якому в залишках жовтневого сонця сіли на лавці.
— Я хочу цілуватися з тобою, — сказала Дзідзя, і я поцілував її, ігноруючи скособочені міни двох матрон, що їхні сукні було пошито ще, певно, за Франца-Йосифа.
Я поцілував Дзідзю, і це було позбавлене «нащо» і «з якою метою», я цілував Дзідзю, щоб її цілувати.
А потім ми встали з лавки і з-за повороту прогулянкової стежки вийшли просто на ресторан із терасою, із якого краєвид на Дунай і мости над Дунаєм, і не було ніяких польських офіцерів, що ми вважали перевагою, бо не хотіли, щоб нам нагадували про побіжність цього вечора і про моє неминуче повернення до зґвалтованої, закритої в собі Варшави, до її холодних, вологих квартир, до першого снігу, до заклеєних навхрест вікон, згаслих ліхтарів і бруківки, повидертої так, ніби вулиці нагло захвилювалися, збурилися.
Варшава була далекою, такою далекою, ніби її й зовсім не було. Ми попросили коци й меню, накрили коліна, зробили замовлення і взялися учтувати. Обоє їли те саме, так нам здавалося інтимніше і звичніше.
На аперитив палінка, потім на перекуску їли крем із ліптовської бринзи з чорним хлібом: такий із дрібно посіченою цибулькою, з анчоусами, каперсами, кмином і дещицею пива. Потім густа, ґрунтовна рибна юшка з пшеничною булкою, а до неї ми швидко випили десять деца вельшрислінгу, котрий, повчала мене Дзідзя, не має нічого спільного з ельзаським шмурдяком, відомим під схожою назвою, і ми пили те вино зі склянок із товстого зеленого скла, а потім їли приготований по-віденськи великий шмат м’яса, тобто чудовий тафельшпіц із хроном та спаржевою квасолею, і пили до нього червоний сентльорінц із Еґера, а після м’яса, як і належить, риба, судак на ґратці з печеною картоплею і квашеною капустою, а під кінець іще по шматочку лимонної ковбаси і ще літрова карафка еґерського, а потім замовили каву, міцну каву і по шматку торта «Захер», а потім іще раз сливову палінку для травлення, і закурили міцні французькі цигарки, і, об’ївшись, розігріті алкоголем та учтою, не відчували холоду, котрий нагадував, що навіть сюди приходить листопад.
Місто переміняло нас, робило нас знову людьми, ми їли і пили, ми були для себе навзаєм чоловіком і жінкою, кудись пощезла Дзідзина іронія, за якою вона ховалася, бо вона вже не потребувала ховатися від мене, бо ми знову були людьми.
Трохи нижче Дунай робив своє, тобто поволі рухався до Чорного моря, час наближався до кінця всіх часів, а ми, п’яні, хоч і не сильно, поволі рухались до смерті, я оплатив рахунок, який потягнув на дванадцять пенґе і тридцять філлерів, залишив щедрі чайові — заокруглив до двадцяти, попросив кельнера викликати таксі, яким виявився розкішний б’юїк, і стороною Буди ми рушили в напрямку готелю.
— Коли ти повернешся до Варшави? — запитав я ще в автівці.
— Не знаю. Але повернуся, — сказала вона з незламною впевненістю.
Якби знала, скільки ще її відділяє від страшної смерті в сербському лісі, страшної, а проте такої, яка принесе полегшу. Якби знала, що зможе повернутися, перш ніж помре. Але не знала, Костоньку, хіба що відчувала щось у тому місці, яке лежить під свідомістю. Але ти вже глухий, любчику.
Невдовзі я покину тебе.
Дзідзя сиділа біля мене, ми трималися за руки, а я думав про неї, дивлячись на освітлені мости Маргарити, Єлизавети і Франца-Йосифа, і знав: я закохуюся в неї, саме зараз, саме зараз, поволі, хвиля за хвилею, закохуюся в Дзідзю, Константи Віллеманн закохується в Дзідзю, а Дзідзя закохується в Константи Віллеманна, котрий має дружину і сина, але це не важливо.
Думав іще й про те, чи підемо ми зараз, поки я не поїхав, у ліжко, і зрозумів, що, мабуть, не підемо. Напевне, якщо доля буде ласкава, це станеться між нами рано чи пізно, це точно, це вже якось виросло між ними за останні кілька днів, це сталося, ще перш ніж ми це зауважили, але не зараз. Це було би поспішно, а ми б не хотіли, щоб це було поспішно, бо, може, нам дано буде бути близькими тільки раз? Тим паче ми забагато з’їли, забагато випили, безсумнівно, ні Дзідзя, ні я не були в настрої, від інтиму нас відвертали напуклі животи й активна діяльність шлунків і кишківника. Вистачило нам того, що ми трималися за руки.