Сьогодні я боявся інакше. Чого мені було боятися — що Хрест Хоробрих дадуть посмертно? Долі овдовілої Гелі та осиротілого синочка? Уславлені ходитимуть, малий зростатиме в теплі мертвого батька, але кращого, ніж був би живим.
Бо що з мене був би за батько для нього, навіть якби я жив?
Краще б мені було тоді померти. Щасливі ті, що в пеклі, — зрештою, їм навіть не треба терпіти цей світ.
Краще мені було тоді померти.
Але не помер, і зараз пакунок для Лубенської втрачено, що б у ньому не було, гроші, мабуть, гроші, які зникли.
Зрозуміло, про що подумають. Що вкрав. Бо хто б то міг викрасти, якби не він? Геля: стулені вуста і стегна, вийди. Юрчик нічого не розуміє. Ендек познанський тесть сичить: ти маєш висіти, ти висітимеш, нездаро, лайдаку, зраднику. Все пропало. Украв, процвиндрив на повій і наркотики. Украв, бо міг украсти, а так у нього вірили, дозволили йому бути поляком, пишалися, що хоче бути поляком, а він викрав пачку для Лубенської, суче насіння, суча кров.
Заніміло лице, аж біль почав відступати. Біль зникає, все зникає. Навіть Саломея зникає. Що залишається?
Сором. Наслідки. Стулені вуста і стегна.
Коли ж то все почалося, думає, коли?
Коли він став такою людиною, якою оце став? Гіршою чи не гіршою? Який я, хто я, що зі мною коїться? Ким я є? Чи я є?.. Що мені є? Чому я є?..
Стоїть як дурень із побитим лицем на кухні в Саломеї, стоїть і дивиться в до болю порожнє місце на кріслі, в місце, на яке поклав теку, і далі, кидається в дурні пошуки: під стіл, під креденс зазирає, побита голова за кожним нахилом набирається крові й пульсує, ніби збирається луснути. Але таки знає, що нема. А як нема, то нема.
— Забрав її, Костю, забрав, — каже Саломея.
Ну то й трапилося це, трапилось. Трапилося те, від чого ціле життя тікав, від чого намагався сховатися і чого боявся: сам себе перекреслив. У їхніх очах. Я негідний! Досі уникав кулі та слова «тхір» і більше боявся останнього, уникнув слів «запроданець» і «не-поляк», мені це в польськості навіть подобалося, що її так легко заявити, що легко стати поляком, усіх приймають, то й мене прийняли. Особливо лестив їхній польськості кожен німець, котрий хотів стати поляком, ба більше, такі потаємно самі собою пишаються, ми пишаємось, тож так я і став поляком.
А тепер загубив довірений мені пакунок. Чому загубив? Через жінку загубив? Через свою кров загубив? Чи, може, через те, що я її негідний?
Коли ж це сталося, коли Константи Віллеманн із милого, порядного хлопця став Константи Негідником, коли став цинічним? Бо ж саме це завело мене сюди, в оселю цієї розпусної курви, де німецький офіцер зустрічається з бандитами.
Що привело до її піхви, котра стікає соками стількох чоловіків, чому я втік до цього вертепу від чистого лона моєї євгенічної дружини, від її міжніжжя, чистого, ніби польський вівтар, від її лона, що нагадує квітучу луку, від тієї матки для поляків, котра охоче приймала моє насіння, щоби прорости поляком, проте мого хуя вона приймала з відразою, бо хіба ж пристойно, щоби Польці хтось сунув хуя межи ноги? Важкою, похмурою необхідністю для неї було моє тіло. Вона б хотіла, щоб ми не мали тіл. Але для Польщі навіть це могла витерпіти.
Геля під час злягання: на спині, лице повернене вбік, обіймає мене руками за шию, жодних поцілунків, бо поцілунки чисті, а тому належать до іншого світу, ногами тримає мене за стегна і приймає мене, така безвільна, чиста і відкрита, навіть не здригнеться, Геля радше дозволяла мені щось із собою робити, ніж будь-коли робила зі мною, і лише час від часу, насамкінець, проходив її тілом дрож, який вона тамувала, як нагадування про іншу жіночність, притлумлену в ній клятим вихованням.
І спершу мені, дурному, того вистачало, а потім я пізнав різні курв’ячі штучки, курв’ячі завивання і зойки, курв’ячі покручування задом та курв’ячі пестощі, курв’ячі зграбні ручки на моєму тілі, все те ошуканство, але як же добре так ошукуватися.
А тепер я втратив теку. Втратив теку, немає теки.
Себе втратив у їхніх очах.