У дворі закладу весела крутнява. Сестрички в чорних шатах увиваються навколо, учениць не видно, якийсь молодий хлопчина також крутиться там, упевненим кроком увійшов, так і треба йти.
— Слухаю, пане?.. — запитала мене сестричка у білому вельоні, нараз зачервонілася під моїм поглядом, я також відразу подумав собі, що, ех, марнується таке личко…
Але то нічого, не час зараз на такі дурниці, не час! Зараз треба займатися важливими справами, виправити те, що зіпсувалося!
— Маю поговорити із сестрою Евлалією, — сказав я дуже впевненим голосом, ніби й не я, чи то радше як я колишній, я передвоєнний, я в жовтій олімпії та в «Зем’янській», бонвіван і битий жак, а не той інший я, морфініст, блядун і зрадник, ані третій я, офіцер переможеного резерву.
То я й сказав те, що сказав, дивлячись у вічі тій маленькій сестричці в білім вельончику. Чайного кольору великі очі, ліниві та вологі, ніби не очі черниці, гарні очі, аж кров у мені трохи завирувала.
— Та ми зранку заняття починаємо. Треба попитати, — сказала, ніби виправдовувалася за те кружляння перед інспектором із самого Ватикану.
Знизав плечима і так гарно відобразився в її очах: такий гарний Константи Віллеманн.
— А, сестра Евлалія… прошу.
Пішов за сестричкою, під сутаною намагався додумати собі литки та стегна і те, чого вона там і не мала, але таки не додумав, а вона завела мене до будинку і до кімнатки, де, як виявилося, за скромним письмовим столиком з чимось порядкувала сестра Евлалія, невизначеного віку, з безвродливістю старих, висохлих на тараню паній, що про них не можна справді сказати, ні що вони бридкі, ані гарні, ані старі, ані молоді, бо з іншого світу, ніби ніколи й не були жінками, напівчоловічні, гонорові чоловіки в сутанах і з плоттю, зів’ялою поміж барханів.
Увійшов до кімнати з капелюхом у руці, сестричка у білому вельоні стала позаду мене.
Сестра Евлалія пильно вдивлялася в мене, не розуміючи, чого я можу хотіти, не впізнавала мене, але нараз у ній щось наче клацнуло.
— То ви, пане, — сказала тихенько.
— Так точно, сестро, — сказав так, аби звучало якомога військовіше.
— У справі, ну… пакунку?
— Так точно, сестро.
Сестра Евлалія відіслала послушницю добре натренованим жестом. Сестричка в білому вельоні відреагувала краще, ніж мої улани реагували на мої накази.
— А хіба ще не рано? — запитала.
Отже, сестра Евлалія не лише владна, а ще й інтелігентна. Бо таки добре розуміє, що за два тижні після капітуляції еркаеми нікому ні до чого не можуть бути потрібні, навіть німцям ті наші цілком справні еркаеми багато на що не придадуться.
Але, дяка Богу, у котрого я не вірю, бо я ж сучасна людина, могутність форм, у які вкладаються міжлюдські стосунки, зараз на моєму боці. Бо не зможе черниця звинуватити в брехні офіцера. Тому й не відмовить мені в доступі. Тямить, що я не розповім їй, нащо мені зброя.
— Національний інтерес, — сказав я. Тупість, але сказав.
— Слухаю?.. — здивувалася сестра Евлалія.
— Польща, — бовкнув. — Польща потребує цієї зброї.
— Але вже зараз? І пан геть сам…
— Прошу, сестро, — відрізав я, бо саме час для цього. — Таємниця. Клянуся честю польського офіцера.
Евлалія мовчала, сестра Евлалія. Напевне, знала, як дешево зараз вартує честь польського офіцера. Може, уже й мала справу з якимось генералом. Хоч би й Дембом-Бернацьким. Або іншими легіонерами. Тому дивилась на мене, ніби бачила мене наскрізь, ніби моє тіло прозоре і ніби все моє негідне тіло постало перед нею оголеним.
Але форма міжлюдських стосунків є могутнішою, ніж логіка підозр!
— Добре, — каже просто.
Тож треба було братися до справи.
— Зброя залишиться на місці. Мені потрібно дістати зі скрині один пістолет. Такий маю наказ. Але цього мало: потрібна буде допомога з тим, щоб видобути, відімкнути і наново замкнути скриню, бо наразі в моєму розпорядженні людей немає.
Евлалія видивлялася в мою негідність, ніби в клоаку. Бачила: мала такі проникливі та потужні очі, що мусила бачити.
Але форма потужніша, ніж її очі.
— Тому я ім’ям Речі Посполитої вимагаю, щоб сестра надала мені допомогу з тим, щоб дістати, відімкнути, наново замкнути і закопати скриню.
Мовчання. Негідність. Клоака.
— Речі Посполитої вже немає… — зауважила Евлалія.