— Речі Посполитої не може не бути, сестро. Річ Посполита вічна, — відповів навіть трохи патетично.
Евлалія піднесла голову, впізнала в голосі патетику.
— Але ж то треба робити, мабуть, уночі, так?
— Так точно, сестро. Уночі.
— То ви, пане, прийдете тоді чи хочете тут зачекати?
— Зачекаю.
— Тоді прошу вас розташуватися в якомусь класі, прошу не ходити коридорами.
Тож я й вийшов, натиснув на першу ж клямку в коридорі, розсівся в учительському кріслі за письмовим столом і заходився чекати.
Чекав. Через дві хвилини охопила мене страшна непевність від того, чи дочекаюся. А потім уявив собі сестру Евлалію, яка зараз розсилає містом чутки: онде підпоручник із дев’ятого уланів, прийшов сам і зажадав зброї. Може, хоче продати? Може, видати німцям?
І чутки множаться, витікаючи з людських вуст до людських вух, перетікаючи до «Лурса», до «Сімона», де квітне життя кав’ярень, де сидять незареєстровані офіцери, іде прізвище, підпоручник Віллеманн, ну, прошу пана, з таким прізвищем — що ж тут дивного, чому дивуватися?..
У якому світі житиме мій Юрчик, який світ я йому готую, я сам, разом із Гітлером, Сміґлим і Сталіним?..
Юрчик. Юрчику: чому татусь таке з тобою робить, чому вливає собі у вени рідке щастя, рідкі гроші, рідкі злоті, що їх повинен радше тобі на майбутнє зберегти, заощадити, купити золото, закопати в належному місці, а любий татусь у свої вени і у вени тієї темноволосої курви рідкі радощі та спокій вливає зі шприца з золотою голкою та золотим поршнем, із гарного шприца.
А до класу постукала, а тоді зайшла гарноока й гарнолиця сестричка в білому вельончику послушниці. Принесла окраєць хліба і бляшане горня з чаєм — навіть солодженим.
Я, подякувавши, з’їв, після чого вмостився під стіною та постановив собі скористатися рештою часу для відновлення сил. Так поводиться офіцер: оптимізує час і власні вчинки.
А тому спати. Зіщулився під стіною, за лавками, стягнув зі свого хребта піджак і накрився ним, ніби коцом. Заплющуються мені очі, насичені голизною негідної Саломеї, насичені вересневими битвами, насичені обороною Варшави, і зґвалтованим містом, і понурими стінами помешкання Анєлі.
Хтось мене торсає.
— Пане поручнику!
— Під… — машинально відповідаю.
— Що? — у голосі сестри Евлалії чується подив.
— Підпоручнику.
Розплющую очі. За голосом сестри Евлалії стоїть сестра Евлалія, згорда торсає мене за плече.
— Вже час.
Підірвався. Вже час. Пригадую собі все: де я, чому, монастир закопана зброя Полонія ґроттґерівська.
Потер лице долонями. Дрижу. О рідка радосте, щастя моє рідке, де ж ти є, чому ти вийшло з мене, куди пішло, чому мене полишило, чи ти плинеш зараз у венах негідної Саломеї?
Мушу обтрусити з себе ці думки про свою пляшечку, зараз не час для неї.
Вийшов за сестрою Евлалією на подвір’я. Дві сестрички з лопатами, один чоловік неозначеної для мене професії, але з одягу роблю висновок, що то хтось типу сторожа чи візника.
— Прошу копати, — розпорядилася сестра.
— Ніхто незваний не прийде? — пересвідчувався я.
— Я поставила чати на вулиці та на вході, якщо хтось надійде — ми будемо знати.
Я зрадів, що темно, що не видно, як я паленію від сорому. Що я за офіцер.
Але ні, не так, Константи, не належить так дбати про себе самого, не слід так себе катувати, зараз важливо дістати зі скрині пістолет і з його допомогою знайти пакунок. Той найважливіший.
Лопати заскреготали об сталь, відсунули віко, сестра Евлалія дала наказ, і сестрички разом зі вбраним у робітничу одіж чоловіком почали відкривати вже запаяне віко за допомогою долота, молотків та лома.
Я став побіч, просто став, навіть рук собі не забруднивши.
Скриня роззявилась отвором. Спустився вниз, обережно, щоб не забруднити собі штанів, з-поміж залізяччя, згромадженого в тій скрині, вигрібаю маленький браунінг, шістку, перевірив магазин, повний. Шість куль. Більше мені, певно, й не треба, але для певності вигріб іще п’ять із магазина іншої шістки, яку, випорожнивши від набоїв, повернув до скрині.
Сховав пістолетик до кишені жилетки, п’ять запасних набоїв поклав до іншої кишені, з ями виліз, навіть не надто замастившись.
— Готово, — сказав твердим голосом.
— І як нам тепер зачинити цю скриню? — запитала Евлалія.
— А ви не маєте паяльної лампи? — по-дурному здивувався я.
— Та звідки?..
Оглядаю лиця, що схилилися над скринею, там дві натомлені копанням сестрички й одна тітка, ще раз дивлюся на сестру Евлалію.