Ти повинен бачити вістря їхніх шабель, які, ніби маятники, звисають із їхніх зап’ясть, б’ються об коліна і кінські боки, повинен бачити, Костоньку, як він їде риссю, їде і набиває собі пахвину, а перед ним скорочується відстань між його підкованими копитами і босими стопами тих, хто йде перед ним, ось уже в кінці, пістоль у чохол, шабля зі стропи стрибає в долоню, і засохла кров обмивається свіжою кров’ю, дівочою.
Мусиш бути як людські зуби і кігті, як людська зброя, як меч, ратище, карабін і бомба, бо така, власне, і є людина.
Мусиш бути людським, Костоньку. Мусиш бути людиною. Послухай мене, послухай свою єдину товаришку і не бійся своєї людськості, Костоньку. Будь людиною.
Одутле тіло на підлозі, ніби кит на пляжі, так само тихий і байдужий, не боїться тебе, тому що не знає, на що ти здатен, а ти йому покажи, на що здатен рішучий німець. Тож будь зараз німцем, Константи. Будь людиною.
Уклякає над Каєтаном Тумановичем Константи Віллеманн.
Схиляється над ним, кулак залізний, кулак вогнистий.
Ти людина, Костоньку. Будь людиною.
Каєтан Туманович виє. Довго триває його виття. Сталеве лице Константи подібне до лиць матерів, що покидають своїх голеньких немовлят. У слов’янському лісі. У кельтському лісі. У германському, іллірійському, фракійському, еллінському, романському лісі. Я бачу ті обличчя, Костонько їх не бачить, але я бачу.
У витті Каєтана Тумановича переді мною прояснюється його життя, як кінострічка, пущена з проектора на дими охопленого полум’ям міста.
Прояснюється дім польський та вірменський у Львові, дім, із якого Туманович тікає, бо вже й чотирнадцятилітком розуміє, що ненавидить міщанство.
Прояснюється Росія, велика, гарна, розкішна Росія, повна багатств, за якими достатньо просто схилитися, Росія, повна можливостей, Росія, що квітне багатством, Росія як Америка для таких, як Туманович, Іркутськ, Владивосток геть як міста, що виростають в американській прерії.
Потім революція, тож він утікає, повертається назад, чеським потягом, із золотом, зашитим де треба, Вільно, світ ножа і нагана, світ дійних корів, кордону і кокаїну, офіцерів закордонної розвідки і контрабандистів, раптові багатства і тверде серце Каєтана, ще твердіший кулак, кохання до жидівської курви і все, з чого може складатися авантюрна біографія першої половини двадцятого століття в Центрально-Східній Європі, усе це прояснюється у тому витті, ніби в димі, прояснюються також і причини, з яких Каєтан Туманович сидів за одним столом із німецьким офіцером в оселі на Добрій, добре прояснюються його стосунки з тим водянистооким офіцером і його стосунки з вродливою курвою з Повісля, але тільки для мене прояснюються, не для Константи.
Константи зараз є людиною, він іде до мети.
А Каєтан Туманович виє, коли Константи ножиком із перламутровою ручкою виймає йому око. Виє й далі, навіть коли ока вже немає. І так закінчується його життя, а він же міг би зайняти місце Константи в моєму серці, міг би знайтись під моєю опікою, міг би годуватись моєю милістю, але то Константи сидить над ним, не він над Константи. Йому забракло людськості. Може, достатньо набачився в житті трупів, не хотів бачити ще одного, послухався вродливої курви з доброї вулиці Доброї, вродливої курви з Повісля, дарував фраєрові життя.
— Хочеш і друге втратити? — питає вже не фраєр, питає Константи, котрий сидить верхи на фраєрі.
Чого ти домагався, Костоньку, виймаючи йому те око? Чи ти зближувався з тим, ким або чим є насправді, чи ж навпаки, віддалявся від себе самого і далі, чимдужче? Чи, може, зблизився з людськістю, якої не знаєш і не визнаєш, бо, хоч і маєш себе за циніка, ти все ж не зміг би прийняти ту просту правду про людину, ти бридишся тієї простої правди, Костоньку. Якби ти дожив до тих часів, то бридився б і чоловіка зі світлин з Освенціма, правда ж? Але ти однак не доживеш.
Ти бридився б і пілотів, котрі висідають із чорних бомбардувальників, пілотів, несвідомих того, що вони зробили, але то й не важить, чи людина свідома, чи несвідома, неважливо. Ти бридився б і радянського вояка у фартусі, котрий стріляє у розбиті та тупі польські голови, бридився б, якби побачив шкварки, що сталися з дітей після бомбардування Дрездена, але ти не доживеш.
Питаю.
Я.
— Де моя тека? — повторюю питання.
Каєтан Туманович відповідає.