— Це тут мешкає пані Лубенська? — запитав, збентежений.
— А чого вас це, пане, обходить? Ішли б ви звідси! — гучно, чи не криком, сказала мені темрява.
А потім із тієї ясноокої темряви вилинув шепіт, майже черевомовний, ніби сказаний не людськими вустами: «Пароль, пане…»
Так, пригадую собі: звісно. Конспірація. Пароль. Відповідь. Який був пароль?
Моя голова повна насильства. Побив Саломею. Катував Тумановича. У мене стріляли. Пароль. Пароль. Пароль. Я дракон. Духовна форма нашої пракультури в найчистішому вигляді присутня в староіндійських епосах. Мовчи, матусю.
Темрява мовчить.
Пан Казімєж, Костоньку. Пан Казімєж. Розумієш?
— Я застав пана Казімєжа? — запитую, спантеличений.
— О, звісно, так, прошу.
Темрява зникає, розгорається світло. Запрошений, увійшов.
Очі належали чоловікові середнього віку. Він був, може, трохи старшим від мене. Великий ніс, обвислі щоки, очі заспані, але при цьому навдивовижу чарівні. Одягнений у піжаму.
— А, то ви, пане… — сказав, побачивши мене. — Прошу, сідайте, і, дозвольте, я перевдягнуся.
Зник. Я розсівся в кріслі. Я не знав чоловіка, а він знав мене, і, як видно, добре. Він знав, що я прийду. Це й не дивно, але попри це мені не дуже весело.
Я довго сидів сам. Чув відзвуки ранкового туалету, що долинали з сусіднього приміщення: чищення зубів, хлюпання води, посвистування при голінні. Поплюскування по щоках одеколоном. Це тривало довго.
Нарешті повернувся до вітальні. Зодягнений: чорна шкіряна куртка, галіфе, високі чоботи. Дивно. Я встав. Він простягнув мені руку. Шкіра матова й суха від одеколону з ароматом лаванди. Дуже ретельно поголений.
— Моє прізвище Вітковський.
Я потис його м’яку долоню і, перш ніж устиг назвати йому своє прізвище, Вітковський почав говорити.
— Я вам, пане, сказав своє справжнє прізвище. Усупереч основам конспірації. Вам представлятися не треба, я все знаю. Тут мене називають Інженером, і саме так будете до мене звертатись. А справжнє прізвище кажу для того, щоб ви могли довіряти мені на підставі рекомендації осіб, котрі знали мене ще до війни. То пані Тереза, звісно, але й інші також. У кожному разі, прошу пана, воюємо з німцями, воюємо з совєтами, нікому не здамося!
— Он як, — кисло сказав я.
— Так, так, любий пане Віллеманн, — сказав той, міряючи кімнату пружними кроками, заклавши руки за спину.
Я добре знаю ці пружні кроки і руки, закладені за спину! Хтось колись вигадав, що так має ходити відважний офіцер. Підозрюю, що вигадав якийсь англієць, то вони найбільше схильні вигадувати такі бздури, які потім бере собі за взірець ціла Європа. Так уже всі перейняли собі, скажімо, слово «джентльмен», гру в гольф, англійську флегму чи твідові піджаки, як оце мій.
А що вигадав англієць, те з бездумною залюбленістю скопіювали німці — народець, так сліпо задивлений на англійців, що його можна було б спеціальним указом англійських королів (зрештою, також німців з походження) визнати почесними англійцями.
Від німців того навчились поляки. Тієї англійськості, котру я й сам, власне, наслідую: усі ті мої твіди, теніси, автомобілізми і дендизми. І футболи.
А коли бачу їх у дзеркалі — гладенько виголене лице, напомаджене волосся, — вони мене не вражають. А коли бачу такі зухвалі пружні кроки… Кожен офіцер мого полку ходив достоту так зухвало, особливо Ксик. Ксик зумів таким зухвалим і пружним кроком навіть іти в наступ, іти в такий спосіб під німецьким вогнем, донині це пам’ятаю.
І він ходить так само, цей Вітковський, але я таки бачу по ньому: якщо навіть він офіцер, то, як я, резерву щонайбільше. Цивільний, словом.
— Воюємо і з німцями, і з совєтами, — правив своє Вітковський. — Організуємо розвідку. Будемо передавати нашим союзникам повідомлення з-поза ворожих ліній.
— У мене для вас пакунок, — сказав я йому.
— А, ну так, пакунок, то дурниця, давай же!
Сягнув до теки, подав.
— Розпакований?
— Пане Вітковський. Я знаю, що це йде трохи врозріз із savoir-vivre і загалом із цивілізаційними засадами, але зараз війна. Я мав знати, що ношу. Щоб мати змогу довіритися ще наперед, бо інакше звідки мені було знати, чи то не якась провокація?
Слова самі з’явилися.
Не самі, Костоньку.
Слова самі з’явилися, я просто їх казав і знав, що добре, що доречно, що про це, власне, мова. Саме так це мало звучати.
Замислився. Вдивлявся в мене очима, у яких я нагло спостеріг дещо більше, ніж просто задаваку, яким він мені видався допіру.