Так, Костоньку, ти спостеріг проникливість тих очей і злякався її. Я б хотіла якось заступити тебе від таких проникливих очей, таких очей, як були в твоєї матері.
І я залишався в тій проникливості. Але ця думка нараз розвіялась так само, як і з’явилася, — розвіялась і зникла.
— Слушно, пане! Бо ні жодні присяги, анічого, добре ви зробили, — нагло кинув він, широко всміхаючись.
І нараз знову зміряв мене поглядом, ніби заскочений зненацька, ніби оце щойно помітив.
— А лице вам де так розмалювали?
Не вір йому, Костоньку, що він тільки зараз зауважив, не вір. Він мав зразу помітити. І зараз не без приводу питає. Комедіант.
Знизав плечима. Він прийняв це за відповідь.
— Буду вже йти, — сказав я.
— Ні-ні, це виключено, присядьте, пане, ми ж про стільки маємо поговорити!
Я слухняно сів. Чому я слухняно сів, якщо вже хотів вийти, хотів піти до моєї Гелі, покласти голову їй на коліна, я, котрий доніс цей пакунок до квартири пані Лубенської, якої тут узагалі немає, я, гідний моєї Геленки, дозволити їй гладити мене по голові та про все забути.
То чому ж я сів?
Бо голос Вітковського залунав так, як голос твоєї матері, любий Костоньку, ти не вмієш опиратися такому голосу, ти знаєш це так само добре, як і я. Мій любий.
Інженер узяв пляшку горілки, два шкалики, налив, ми дзенькнулись, до дна, бридка і тепла, знову налив, свій поставив на стіл. Не сідав.
І почав говорити, постійно походжаючи. Лівою рукою обхопив зап’ястя правої. Пальці правої руки безнастанно танцюють, подушечки великого пальця по черзі торкають вказівний палець, середній, безіменний, малий і в зворотному порядку. Неквапливо, в унісон із ритмом речень.
Передовсім розповідає про себе.
Він інженер. Знає Мосціцького, презентував йому якийсь винахід. Працював у Швейцарії. Повернувся до Польщі. Заклав фірму. Винайшов двигун, здатний працювати на будь-якому пальному. Майже винайшов, прототип, але недопрацьований.
Про себе розповідав без сорому, чи радше так, ніби сорому взагалі не знав, без тієї незграбної, завжди вдаваної скромності, з якою про себе говорять різні хвальки, котрі, применшуючи свої заслуги, силують слухачів до запевнення, що їхні заслуги справді вартісні. Інженер казав так, ніби переповідав життєпис когось іншого: усе конкретно, той проект не вдався, той вигорів просто досконало, презентація для Мосціцького була катастрофічна, але фірма працювала успішно.
Добре знайомий із Сікорським. І з Падеревським, ще з Моржа, що в Швейцарії. Стосунки з двійкою. Розумієте, двійка, правда ж?
Розумію, читав газети. Двійка — військова розвідка.
Німці захопили цілий архів. Потім оборона Варшави. Воював.
Він каже: «Я воював». А мені ця фраза все ще важко дається. Бо чи ж я воював? Кричав якісь накази, що там іще з Ґрудзьондза пам’ятав, вимахував парабелумом, ми наступали на Серакув, чи як там називалася та діра, у кожному разі, там загинув ротмістр Поборовський, мій командир, раніше під Ґрабіною Ксик також лежить за щитом бофорса, вуса чорні від ґуми окулярів, лікоть на шині, цілиться, стріляє і розбиває танк, а я, а я, а я що?
А ти, Костоньку, не був тхором. Ніхто не зможе тобі кинути в лице цим словом. Ти не допустив, щоб тебе вбили, улани з третьої чоти четвертого ескадрону дев’ятого полку шанували тебе настільки, наскільки улан узагалі може шанувати тридцятилітнього підпоручника-резервіста.
Стріляли в мене, я втискав голову в землю, але зі свого пістолета жодного разу не вистрелив.
Не було потреби.
— А ви воювали в дев’ятому уланському, так? — знагла уриває свою мову Вітковський.
Ніби мої думки читає.
Може, й читає, мій любий, мій милий, я, зрештою, також читаю всього тебе, ніби ти — афіша на стіні. Але я не маю тіла, так, знаю. Я тільки атман, я дух, я Єва, Гелена, Марія та Софія, мене й зовсім немає. Я — повітря.
— Пане Константи?.. В дев’ятому, я правильно кажу?
Ніби читає мої думки.
— Перепрошую. В дев’ятому. Але жодного разу не вистрелив. Нікого не вбив. Тому навіть не знаю, чи воював, — бовкаю в припливі якоїсь дурної щирості. Або щирої дурості. Хоч я таки й знаю, що вбив одного. То чому брешу, чи тепер соромлюся того, що вбив?
— Пане! Що ти таке кажеш! Офіцер не має стріляти! У вас же там рукопашна бійня була! Пістолет офіцеру потрібен або собі в чоло вистрелити, або дезертира застрелити, правда ж?
Та правда.
— Пане! Ти своїми уланами стріляв! Цілою своєю чотою!