— Прошу, не вживайте в розмові мого прізвища.
Замовкає. Опустив мене, як школяра.
— І як ви, пане, хочете, щоб я на вас казав? — прохолодно запитую.
— Та просто: Інженере. Я ж уже говорив. Панькатися зі мною не треба, ви ж чули, що кажуть на вулицях? Що панство на заліщицькому шосе закінчилось!
І почав сміятися, заразливо, гучно, потужно. Я теж почав сміятися. Але таки розумів: він змінив тему. Спеціально змінив. Тому моє запитання провалилося в порожнечу, не пролунало. Але я не піддамся. Не цікавить мене конспірація, абомінація, німецьких ліній пенетрація. Я заніс пакунок, у якому виявилися паспорти, — і кінець, кінець, кінець.
— Те, що мій стрий — німецький офіцер, не має жодного значення. Я поляк, не ношу навіть батькового прізвища, німці мене ніяк не цікавлять! — виголосив я дуже рішучим тоном і підвівся. — Буду прощатися.
А Вітковський ніби того вступу до прощання й не чув.
— Очевидно, що ви поляк, пане Константи. Навіть більший поляк, ніж я чи будь-хто інший, бо не мусили бути поляком, але таки стали.
То бздура, Костоньку, і ти про це добре знаєш. Ти мусив бути поляком, більше навіть, ніж по крові чи з яких інших підстав, бо така була воля твоєї матінки. Її воля тебе виліпила, влила твої м’які тканини до форми польськості та випалила в печі, з тебе застиг поляк, випалений, як цегла. То її воля зробила.
Вона тебе зараз слухає і чує, любий мій, знає про тебе, дивиться твоїми очима, стежить за тобою. Але не так, як я.
— Пане Константи, Польща вас потребує, — вів далі Інженер. — Більше, ніж потребувала кілька тижнів тому, перед першим вересня. Я повинен когось відправити до Будапешта, і ви, пане, досконало для того підходите, якщо подумати. Польщі потрібна ваша німецькість, ваш стрий у Вермахті, ваші кревні узи з німецькою аристократією.
— Польщі потрібен надгробок, пане Інженере. А не мої зв’язки. До зустрічі.
Простягнув йому правицю. Він її потиснув, але, замість пустити, негайно вхопив мене за лікоть.
— Ви не зареєстровані, правда? У німців, як офіцер?
Я підтвердив.
— А отже, потрібні вам нові папери. Ви не можете далі бути Константи Віллеманном. Ви є в їхніх паперах, пане Віллеманн. Тому будете сином одного старого фрайкора з Freikorps Oberland, там якраз служили Гіммлер, Дітріх…
— Я не знаю, хто такий Дітріх, — урвав я його.
— Зепп Дітріх. Значна фігура. Але зараз неважливо. Ви племінник видатного офіцера танкових військ. В Абвері ви в тисячі й тисячі папірців записані. І щойно вони отямляться після війни (а отямляться вони швидше, ніж ви думаєте, ще трошки лишилося), вас почнуть шукати. — Він говорив тихо, вів мене, тримаючи під лікоть, до вікна, що виходило на площу, у ньому єдиному вціліли шибки, також навхрест проклеєні, в усіх інших — лише дикт і картон.
— Мого батька вже немає, — сказав я.
Вітковський роблено повів очима, ніби на знак нетерплячості, — не уявляю, що то мало означати.
— Загинув під Анаберґом, — вів далі я. — Себто під Горою Святої Анни. Загинув від польської кулі, від нашої кулі, загинув на війні з моїми співвітчизниками.
— Добре, добре, пане Константи, — урвав мене він. — Не в тім річ. Але це теж має значення. І той скандал з одруженням вашої матері — то теж знана справа, ви ж таки не анонім. Стара шляхта, Uradel. Вас тримають на оці, пане Віллеманн. Вас шукатимуть. І знайдуть. У цьому місті вам небезпечно.
Я знизав плечима.
— Хочете йти до табору? То треба було йти зразу, ваші колеги з дев’ятого уланського давно вже десь сидять. Просто так, пане, зникнути не вийде.
— Полковник казав іти, — відповів я.
— Просто так, пане, вас би й не відпустили. Вас відпустили тоді, пане Віллеманн, бо знали, що ви будете потрібні.
Ми стали біля вікна. Дніло. Площа Спасителя вже частково прибрана, але посередині ще сумовито стирчав труп спаленої клумби, зірвана бруківка, воронки від бомб, дротяні засіки, костел згорів, одна з веж завалилася, ніби велика, незграбна кінська туша, я таких багато бачив, пошматованих, обвуглених з одного боку та зогнилих з другого.
— Оце Польща, Інженере.
Він якусь хвилю мовчав, дивився на сумовитий краєвид за вікном.
— Маєте рацію. І та Польща вам потрібна, пане Віллеманн, — відповів він. — Я вручу вам серйозні папери на фальшиве прізвище. Якщо треба буде, то підробимо свідоцтво про загибель Константи Віллеманна, навіть труп неважко буде знайти, щоб уже ніхто вашу дружину і сина не турбував.
Тепер я мовчав. А він говорив далі голосом тихим і солодким, як карамель, вливав мені ті слова у вуха, ніби годував смаколиками якусь хатню тваринку: