І що, Костоньку, боронитимеш власний стан? Ти повинен. Про тебе він каже, про твоїх людей, таких як ти. Як твоя дружина. Як Яцек Ростанський. Як Іґа.
— І то правда, — сказав я.
Збивши капелюха набакир, я пішов додому.
Пішов додому. Я пішов.
Не до Саломеї. Не до моєї пляшечки, повної добра і щастя. Додому, додому, спати. Там, удома, немає війни. Немає німців. Немає ні трупів, ні пострілів, є тільки Геля, моя Гелена, моя розкішна Гелена, котра кохає мене понад усе, котру я кохаю; є Юрчик, котрому я батько.
Минув площу Люблінської Унії з пам’ятником пілоту, котрий небагато встиг політати, минув Мокотовську заставу і вже йду вулицею Пулавською, далеко позаду моєї Доброї вулиці, зі злого Повісля на добрий Мокотув іду, далеко позаду мене, щоразу далі, лихе тіло Саломеї, я йду до чистого тіла Гелі, до маленького життя свого Юрчика, іду на Мокотув.
І я є, і є мій шоколадний будинок, є магазин-кав’ярня, наглухо замкнений, є брама, є сходовий майданчик, двері до моєї квартири замкнені, а я не маю ключів, стукаю, і мені відчиняє Геля.
Ні про що не питає. Ні про побите лице, ні про дві ночі, що я провів не вдома, ні про замазаний костюм, білу хустинку, якої немає в кишені. Ні про що не питає. Відразу знає, бачить, що я доставив пакунок, але тепер я розумію: її то геть не обходить. Вона мене про те попросила, бо про те її попросив мій батько, мій тесть євгенічний гігієнічний, тому вона тішиться, що я це зробив, що доставив, але ж вона не тому мене кохає.
Як же погано ти оцінив її, Костоньку, очорнив її перед самим собою, ти забруднив кохання цієї чудової жінки, не тільки ототожненням її з брудом Саломеї, але забруднив її злими думками, а вона зараз знімає з тебе піджак, розпускає краватку, розстібає сорочку і ґудзики ширінки і зсуває вбрання з твого тіла, вбрання, яке ще пахне злою курвою, і бачить, що ти не спав, тому вона делікатно веде тебе до ліжка, вкладає твоє зболене тіло в холодну постіль, холодно в квартирі, Юрчик іще спить, а вона тебе брудного, з кров’ю Тумановича під нігтями, кладе на світлі простирадла, накриває світлою ковдрою, голову твою кладе на білу подушку, ото ти є, Костоньку. Заплющуєш очі.
А вона сідає в узголів’ї ліжка та гладить твою натомлену, змучену голову, а ти засинаєш і вже знаєш: кінець. Ніколи знову.
Не вбираєш це у слова, Костоньку любий, уже пізно, голова твоя надто вже стомлена, але ти чуєш це і знаєш: кінець. Ніколи знову.
Ніколи знову не буде жінок, жодних. І точно ніколи знову не буде Саломеї. Не буде знову цинізму, злочинів, підлості, Костоньку. Ніколи. Не буде більше морфію.
То все через морфій. Пляшечка насправді не повна добра, щастя і веселки. Та пляшечка повна прокляття, зради і зла. Пляшечка, котра чекає мене в Саломеї, — у ній мешкає лише демон.
Ні. Не так, та пляшечка вже тебе не чекає, Костоньку. Так, не чекає мене. А може, й чекає, хай чекає, не буде кінця тому чеканню, не піду до Саломеї, не потону в теплій карамелі, ніколи вже не занурюся в ріку солодощів.
Зараз я буду для Польщі. Не тому, що цього від мене хоче Геля. Бо то не так. Геля кохає мене як мене, Геля — то не її євгенічний гігієнічний батько. Гелена кохала б мене і зрадником, і запроданцем. Кохала б мене навіть німцем.
А може, німцем вона б мене й не кохала, але то неважливо. Вже неважливо. Більше не буду розмінюватися на дрібниці, тепер насправді житиму.
Насправді житимеш? Я насправді житиму з тобою, за тобою, при тобі, навколо тебе.
Буду шифруватися, буду плести змови, якщо треба, буду вбивати, якщо треба. Для Польщі.
І ні, ні, не тому, що якось раптом я збагнув, що так мушу. Не мушу. І не тому, що якось нагло увірував, що я винен Польщі. Не винен. Що я був винен — те у вересні з лихвою повернув.
Зараз я буду для Польщі, бо того потребую, потребую бути для неї. Потребую служби, бо, якщо не служитиму, помру.
Правда, Гелю? Правда?
— Так, любий мій. Спи. Добре, що ти знову тут, любий мій.
Засинаю. Засинаю у своїй квартирі, Гелена гладить мою голову, а потім я вже сплю і чую, як вона прослизає під ковдру. А що з Юрчиком, думаю я?
Не думаєш, спиш. То я думаю, чи можеш ти зараз насолодитися дружиною, чи син не прийде, я про тебе турбуюся, Костоньку. Костусю.
Тож твоя дружина прослизає під твою ковдру, Костоньку. Чому ти так погано про неї думав? Чому ти так її ненавидиш, Костоньку, таж п’ять років шлюбу — то немало, чи ж не зробила вона тобі стільки добра?